— Ні. Значно поетичніша історія. Цей тип дав оголошення: «Цікавий, серйозний, розумний, познайомиться з чарівною жінкою середнього віку, яка вміє добре готувати. Наміри найсерйозніші». Звідтоді йому дзвонять дами. А він призначає зустрічі: «О, який приємний голос… Давайте я зайду до вас на обід», або: «Давайте поснідаємо разом. У тихій сімейній обстановці». І ніяка дружина не потрібна. Нас і так непогано годують.
Я автоматично посміхнулася, подумки намагаючись визначитися, як саме ставити запитання про зайвий розділ. Хомутову дуже сподобалося моє мовчання. Літератора потягло на відвертість. На жаль, зовсім не в тих темах, які я вважала актуальними.
— Люблю співрозмовників, котрі вміють слухати, Я вам зізнаюся де в чому. Нема в мене такого знайомого. Я його щойно придумав. Не можу ж я чесно зізнатися про ту пітьму, в яку завели мене мрії про смачний борщ… Я вже навіть не жартома замислююся: чи не дати це оголошення.
— Гарна ідея, — зреагувала я нарешті. Власне кажучи, в невимушеній обстановці здобути необхідні відомості буде значно простіше, виходить, підтримувати тепле спілкування не забороняється. — Знаєте, я б із задоволенням приготувала вам борщ. Є з чого?
Хомутова моя заява чомусь жахливо потішила. Він заляпав у долоні й зареготав. Від звичайної його літераторської флегматичності не лишилося й сліду.
— О ні, — нарешті озвався він, — не варто праці. Ціную вашу доброту. Але я не серйозно. Це була лише проба.
— Що?
— Проба ідеї. Придуманий джентльмен стане героєм мого нового оповідання. Радий, що ви визнали ідею вартою уваги.
Ах, так?! Експериментувати зі мною здумали? У такому разі тривалі бесіди скасовуються. Переходжу відразу до справи! Я гнівно дістала записника й надягла віртуальний скафандр офіційного вигляду.
— Гідно ціную гідні ідей, — серйозно промовила я. — Особливо мені подобається останнім часом казка про Вогнище Мистецтва. Погодьтеся, адже цікаво?
У поведінці Хомутова ніщо не свідчило про напругу. Моя скрадливість виявилася марною. «Не він», — я черкнула це в записнику чомусь по діагоналі.
— Кажучи по правді, не пригадую такої казки.
Точно, розділ писав не він. Теорему доведено.
Для пристойності, звичайно, слід поставити ще зо два запитання.
— Про вогнище мистецтва — це чарівна новелка в стилі «Оповідань для тварин».
— Мені було б приємно думати, що в цієї книжки винятковий стиль.
— Так і є. Скажіть, а ця книжка є у вигляді файлу? Я хотіла б мати її електронний варіант, щоб переслати друзям до іншого міста.
— Звичайно, — літератор був очевидячки улещений. — Якщо у вас із собою є дискети, я скопіюю файл. Втім, навіть сам подарую вам дискету… Можу й автограф на ній поставити. Потрібно?
Я вкотре не поцінувала гумору співрозмовника. Думки були зайняті іншим. Тепер я вже остаточно впевнилася: Кир винен. Необхідно було терміново доповісти про це Георгію.
Хомутов підвівся, щоб іти до комп’ютера.
— Стривайте, я все-таки хотіла б вас про дещо запитати, — зупинила я його, бо вирішила відразу зібрати всі відомості. — Скажіть, чому ви віддали книжку до постановки саме в цей театр?
— А що, погана трупа? Я, знаєте, жодного разу їх не бачив. Кирюха кликав колись давно, але я важкий на підйом… До дітей якось не йдеться. Що я їм скажу? У них усе життя попереду, навіщо враження від нього заздалегідь псувати?
Насправді Хомутов був зовсім не такий старий, яким хотів здаватися. Спостерігати за його вдаваними стражданнями було дуже цікаво. Але особливою інформативністю вони не вирізнялися. Довелося знову перетворюватись на Цербера й жадати конкретики.
— Чому віддав до постановки? Просто віддав, та й годі. Кирюша все мріяв про власний спектакль. Навіть сам щось пописував. Я зо два рядки прочитав і викинув… Нічого йому не казав. Я, власне, мало знаюся на сучасних літературних течіях. А потім, коли «Оповідання для тварин» вийшли, Кир якось прочитав і почав чіплятися: «Давай я сценарій зроблю і своїм у театр підкину. Ну, давай…». Я й погодився. А що, зникла Героїня, гадаєте, зникла через небажання брати участь у такому жахливому спектаклі?
— Ні, не вигадуйте. Зовсім не тому.
Що може бути дурніше, ніж серйозно реагувати на жарти співрозмовника? Я зрозуміла, що справляю безглузде враження, зніяковіла й відвернулася до незаштореного вікна.
Невеличкий внутрішній дворик дійсно виявився глухим. Дуже зручно для проживаючих у центрі. Бідолашні люди! Вони й кроку з дому ступити не можуть, щоб не потрапити у вир світського життя. Навіть просто виносячи сміття, зобов’язані ретельно вбиратися, щоб не викликати обурення громадськості. А діти? Щоб не хвилювати батьків, їм доводиться гуляти в радіусі метра від під’їзду. Інша річ — у будинках з такими затишними внутрішніми двориками. Тут же можна не побоюватися ні машин, ані хуліганів чи там чиїхось розбирань… Щоправда, на дитячій каруселі споживали пиво не тільки місцеві мешканці.