— Студенти, — прокоментував Хомутов, який стежив за моїм поглядом. — Вони в нас тут, вважай, оселилися. Це їхнє улюблене місце для прогулювання пар. Скільки себе пам’ятаю, чергові двієчники тут сидять. Політехнічний інститут поруч. А ми, мешканці, не скаржимося. Бабусям нашим вони пляшечки залишають. Діток на майданчику не кривдять. Іноді доглянуть навіть, поки матуся в сусідній продуктовий збігає. А мені ці студенти й поготів на користь: наочне приладдя для вивчення зовнішнього світу під вікнами. Де ще таке зустрінеш?
Цього разу відвертість Хомутова була як ніколи доречною. До болю в очах я витріщалася на описаних вище студентів. Припустимо, це вони кричать щось непристойне опівдні в своє свято. Але що саме? На якому місці? І як запитати про це, не викликаючи підозр?
— Між іншим, посиденьки тут мають для них ще й містичний характер.
Хомутов, здавалося, читав думки й добровільно відповідав на всі мої непоставлені запитання. Я ладна була розцілувати літератора.
— Як цікаво! — обережно мовила я, щоб не злякати удачу, і все-таки підштовхнути Хомутова до подальших розповідей. — Де ж там містика?
— У кущах, — серйозно відповів Хомутов. — Он бачите уламок скульптури за кущем бузку?
Я придивилася. На куті невеличкого потрісканого постаменту за вказаним кущем виднівся якийсь круглий предмет.
— Студенти політеху вважають, що це — пам’ятник Шарі. Носять до нього квіти перед сесією й у День студента. Обов’язково залишають біля своєї пані Шари пластиковий стаканчик із пивом, коли прогулюють пари. Загалом, ставляться до цих останків украй шанобливо. Причому, така традиція в них завелася років із п’ятнадцять тому. Тоді одна підпила компанія політехівців випадково наткнулася на ці уламки й проголосила їх своїм особистим політехівським вівтарем для поклоніння Шарі. Перед усілякими відповідальними моментами, або й просто так вони приходять сюди, вигукують тричі: «Шаро, прокоти!» — і вважають, що справу залагоджено. Кумедний люд.
Я стримувалася, щоб не кинутись до цієї кулі. Ось він, той самий наземний знак, споруджений над Вогнищем Мистецтва. Чому в кущах — зрозуміло: необхідно було позначити місце. Хто ж винен, що на ньому розрослося зело. Але чому така дивна композиція?
— Насправді ця скульптура — пам’ятник піонерці. — Хомутов знову відповідав на всі не почуті запитання. — У нашому домі ще до війни один скульптор жив. Талановитий майстер. Держзамовлення виконував, не покладаючи рук, ще й для душі щось устигав зліпити. Ось і наш двір прикрасив.
— А чому піонеркою? — я була збита з пантелику.
— От уже не знаю… Може, втілення прихованих комплексів? Тендітна дівчинка в коротенькій шкільній формі грає в м’яча. Кажуть, незвичайної краси була статуя. Оригінал цієї роботи у всесоюзних виставках участь брав! Так що це в нас не що попало, — Хомутов шанобливо поклонився вікну. — А це рештки копії витвору мистецтва. У війну зруйнували. Від усієї краси залишився тільки м’яч. От його студенти до своїх ігрищ і пристосували. Подарували каменю, так би мовити, друге життя.
Оце поталанило! Хомутов, сам того не розуміючи, викладав переді мною найважливіші факти. У жодних книгах я не відшукала б про це. Цікаво, а яким побитом Кир розраховував довести цю інформацію до Алли з Ларисою? Навряд чи сподівався, що Хомутов трапиться їм на шляху. Чи… Страшний здогад різонув по моїх нервах.
«Будь-яка нормальна людина, зацікавлена описаним місцем, розшукає автора й уточнить, що той мав на увазі! А якщо… А якщо Хомутов діє заодно з Киром? Охоче розповідає обом Героїням про пам’ятник Шарі та підштовхує тим самим до тенет підступного сценариста. Інакше, звідки б літератор знав, який вигляд у Лариси? Адже на початку нашої бесіди він описав дівчинку доволі схоже… Крім того, адже Кир говорив Ксенії щось таке про літератора… Мовляв, поки є Хомутов, я зможу що завгодно… Як я могла забути?!
Племінник і дядько — спільники! Терміново йти звідси! Терміново викликати Жорика!».
«Він!» — я давно вже зачеркала безладними записами кілька сторінок, і тепер сама не могла зрозуміти, куди потрібно записувати думку, щоб потім знайти її.
Раптом почувся пронизливий дзвінок, який змусив мене здригнутися. Крім того, ніби на підтвердження моїх підозр, Хомутов примружився і з якимось дивним глузуванням у голосі запитав: