— Ти завалиш екзамен, Олівере.
Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.
— Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я читаю.
— Я теж читаю.
— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.
— Не весь час, а після кожного розділу.
— У твоїй книжці дуже короткі розділи.
— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!
— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.
Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.
— Дженні, на бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене тільки ти! Я хочу тебе, розумієш? До смерті хочу.
Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.
— Ну, Олівере, скільки можна...
Я стояв, схилившись над нею й упершись руками в коліна.
Вона знову втупилась очима в книжку.
— Дженні...
Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки, сплела пальці за моєю потилицею.
— Так, Олівере... Скільки можна...
Наше перше фізичне знайомство таке несхоже було на знайомство словесне! Я не знав нічого ласкавішого, піддатливішого, лагіднішого. Може, саме тепер мені відкрилася справжня Дженні — ніжна, пестлива, самозабутня в коханні. Та ще більшою несподіванкою для мене була моя власна ніжність і лагідність. Невже це справді був я, Олівер Берретт IV?
Доти Дженні не розстібала передо мною навіть третього ґудзика на блузці. Отож я здивувався, побачивши на ній маленький золотий хрестик на «вічному» — без застібки — ланцюжку. Згодом, коли ми відпочивали, в одну з тих хвилин, коли все має значення й водночас нічого не важить, я доторкнувся до хрестика й спитав, що сказав би її сповідник, якби знав, що вона лежить зі мною в ліжку, з хрестиком на шиї і т. д. Вона відповіла, що не ходить на сповідь.
— А я гадав, ти така собі добра дівчинка, католичка.
— А я і є дівчинка. І добра.
Вона зазирнула мені в очі — мовляв, спробуй заперечити! — і всміхнулася. Я теж відповів їй усмішкою, але спитав, а як же хрестик, та ще й на запаяному ланцюжку. Вона пояснила, що хрестик належав її матері й носить вона його на пам'ять про неї, а не з релігійного обов'язку.
Потім ми заговорили про нас самих.
— Олівере, Олівере, я казала вже, що кохаю тебе?
— Ні, Джен.
— А чому ти не питав?
— Щиро кажучи — боявся.
— То спитай тепер.
— Ти кохаєш мене, Дженні?
Вона подивилася мені в очі й спитала — звісно, не для того, щоб ухилитись од відповіді.
— А як ти гадаєш?
— По-моєму, кохаєш. Здається. Схоже на те.
І поцілував її в шию.
— Олівере!
— Що?
— Я не те, що кохаю тебе.
О, господи, знову за старе?
— Я дуже, дуже тебе кохаю.
6
Я всім серцем люблю Рея Стреттона.
Ні, він не геній і не зірка футболу (надто важко бігає), але кращого товариша по кімнаті, кращого приятеля не знайти. На випускному курсі в нього, сіромахи, було собаче життя! Куди він дівав себе, де готувався до лекцій, коли я вивішував на клямці наших дверей краватку (традиційний знак: «не заважати»)? Щоправда, він не надто переобтяжував себе навчанням, але бодай зрідка мусив таки готуватися! Ну, читати він міг, скажімо, в університетській бібліотеці або в навчальному корпусі чи, зрештою, в нашому клубі. Але де він ночував по суботах, коли ми з Дженні, нехтуючи університетськими правилами, до ранку лишались у гуртожитку? Певно, просився на нічліг до сусідів, і ті пускали його на кушетку чи на диванчик — якщо, звісно, самі не мали відповідних планів.
Але яку винагороду він мав за це? Раніше я, бувало, ділився з ним найменшими подробицями своїх амурних подвигів. А тепер він був позбавлений цього незаперечного привілею товариша по кімнаті. Більше того, я навіть не признавався, що ми з Дженні — коханці. Просто казав, коли мені потрібна кімната — і по всьому. А там хай думає, що хоче.
— Слухай, Берретте, ви з нею займаєтеся отим самим чи ні? — допитувався він.
— Реймонде, прошу тебе, як друга: не чіпляйся до мене.
— На бога, Берретте, щодня по обіді ви замикаєтесь до ночі, в п'ятницю й суботу замикаєтесь на цілу ніч — чим же ви займаєтесь, якщо не отим самим?
— Коли тобі все ясно, нащо питати, Рей?
— Бо це шкідливо для здоров'я.
— Що саме?
— Вся ця ситуація, Ол. Сам подумай, такого ж іще ніколи не було: ти крутиш шури-мури, а старому Реєві — ні слова, ні півслова. Це ж не по-товариському, сам подумай! В цьому є щось непристойне! На бога, Ол, які такі штучки вона вміє, що ти навіть говорити про них боїшся?