— Господи-Ісусе,— бурмотіла Дженні.— 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд!
— Ет, все це пусте,— відповів я.
— Я не знала, що ти споріднений і з С'юолівським елінгом,— сказала вона.
— От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
— Які вони гарні,— мовила Дженні.— І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
— Так воно і є.
— Господи. Це твої?
— Ні. Його.
Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі — це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.
— За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
— А в тебе є призи, Олівере?
— Еге ж.
— Теж під склом?
— Ні, під ліжком. У моїй спальні.
Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:
— Ти мені потім покажеш їх, добре?
Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується, висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:
— А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...
— Вітаю вас.
Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.
— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.
— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер...
Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.
— Каллівері,— докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.— Кавіллері,— чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.
— Як у Cavalleria Rusticana[14]? — спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.
— Атож,— усміхнулась їй Дженні.— Тільки ми не родичі.
— Так-так,— сказала мати.
— Так-так,— сказав батько.
Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:
— Так-так.
Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?
Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.
— Ну, як справи, сину?
Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.
— Добре, татуню.
Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер: