Дженні надовго принишкла. Чому? Невже нам більше нема про що розмовляти? Чи, може, вона втратила до мене інтерес через те, що я — не родич, а тільки однофамілець поетеси? Сидить собі, дивиться на мене й ледь помітно всміхається.
Щоб якось заповнити паузу, я погортав її зошити. Почерк чудний — маленькі загострені буквочки, великих літер немає зовсім (чи не ставить вона себе, часом, на одну дошку з е. е. камінгсом[3]?). А курси лекцій слухає такі, що на них простий смертний і не потикається: «Порівняльне літературознавство-105», «Музика-150», «Музика-201»...
— Музика-201? Це, здається, з програми випускного курсу?
Вона ствердно кивнула, не стримавши гордовитої усмішки.
— Поліфонія ренесансної доби.
— А що таке поліфонія?
— Із сексом — ніякого зв'язку, містере Шпаргалето.
А я все це терплю. Невже вона не читає «Крімзн»[4]? Невже не знає, з ким розмовляє?
— Слухайте, ви знаєте, з ким розмовляєте?
— Авжеж.— І в очах — глум.— Ви — власник Корпусу Берретта.
Ні, вона таки не знає, хто я такий.
— А от і не власник. То мій розумаха-прадід міг бути власником, але подарував корпус Гарварду.
— Подарував, щоб його правнука, дарма що він ніякий не розумаха, без усяких перепон прийняли в студенти?
Ну, знаєте, це вже занадто.
— Дженні, якщо ви маєте мене за нікчему, навіщо було напрошуватися на чашку кави?
Вона подивилася мені просто в очі, усміхнулась і відповіла:
— Ви гарно скроєні.
Справжній переможець — той, хто вміє гідно програвати. Це не парадокс. І ніде так не вміють обертати програш на перемогу, як у Гарварді.
— Тепер ти зрозумів, що таке невезуха, Берретте? Грали ви класно, та коли вже не щастить, то не щастить.
— Ет, я радий, що ви нарешті виграли. Вам перемога потрібна була більше, ніж нам. Що б ви робили, якби програли?
Але слова — словами, а чистий виграш, звісно, краще. Надто коли гол забито в останню хвилину матчу. Прощаючись із Дженні біля дверей її гуртожитку, я думав не про поразку, а про перемогу над цією кусючкою.
— Послухайте, ви, кусючко, в п'ятницю у нас відбудеться хокейний матч із Дартмутом.
— То й що?
— Приходьте. Я вас запрошую.
Вона продемонструвала типово редкліффське ставлення до спорту.
— Чого я там не бачила — на вашому хокеї?
Я недбало відповів:
— Мене. Я гратиму в тому матчі.
Поки я чекав на її відповідь, мені здавалося, ніби я чую, як падає сніг.
— За кого? — нарешті спитала вона.
2
Олівер Берретт IV
Іпсвіч, Массачусетс
20 років
Спеціальність: суспільствознавство
Успішність: занесений до Списку пошани деканату за успіхи у навчанні 1961, 1962, 1963 рр.
Участь у Першій збірній хокейній команді: 1962, 1963 рр.
Обраний фах: юриспруденція
Рік навчання: випускний
Зріст: 5 футів 11 дюймів
Вага: 185 фунтів.
Дженні вже, мабуть, прочитала мої дані в програмці. Я тричі нагадував Віку Клемену, менеджеру нашої команди: програмка мусить бути у неї в руках.
— Господи, Берретте, можна подумати, що ти вперше в житті закохався!
— Прикуси язика, Віку, поки його тобі не вкоротили.
Під час розминки на льоду я не те, що не помахав рукою — навіть не глянув у її бік. А проте в мене було таке враження, ніби вона весь час відчувала на собі мій погляд. Цікаво, чи зняла вона окуляри, коли виконували державний гімн з поваги до національного прапора, чи так і просиділа, не зводячи з мене очей?
В середині другого періоду ми перегравали дартмутців за рахунку 0:0. Цебто ми вдвох з Дейві Джонсоном уже пристрілялися до їхніх воріт і мали от-от вгатити шайбу в сітку. Зелені[5], видно, відчули це й стали зловживати силовими прийомами. Певно, вирішили відкрити рахунок зламаним кісткам, перше ніж ми відкрили рахунок голам. Уболівальники вже навісніли, жадаючи крові. У хокеї це не фігуральний вираз: тут публіці подавай або кров, або гол. Дбаючи про свою репутацію, я не відмовляв їй ні в тому, ні в тому.
Ел Реддінг, центральний нападаючий дартмутців, прорвався в нашу зону, я блокував його корпусом, одібрав шайбу й повів її низом. Ліворуч ішов Дейві Джонсон, але я вирішив сам провести її до воріт, бо знав, що воротар зелених побоюється мене — я давав йому гарту ще тоді, коли він грав за Дірфілд. Ударити, однак, мені завадили двоє їхніх захисників — вони насіли на мене, і щоб не втратити шайбу, довелося пройти повз ворота. Там ми втрьох і застопорилися, тільки ключки грюкали по бортику й по ногах. У таких випадках тактика в мене одна: молотити щосили по всьому, що має колір противника. Десь між нашими ковзанами лежала шайба, але в ту мить нам було не до неї: ми гамселили один одного.