Суддя дав свисток.
— Дві хвилини штрафу!
Я озирнувся. Він показував пальцем на мене. Штраф? Мені? За віщо?
— Слухайте, що я такого зробив?
Він наче й не почув — обернувся до суддівського столу, гукнув: «Сьомий номер, дві хвилини» й помахав руками.
Я ще трошки покомизився, але так, для годиться. Публіка чекає від тебе протесту, хоч би яким явним було твоє порушення. Суддя нетерпляче відмахнувся від мене, і, обурено хитаючи головою, я поїхав на відсидку. Стукіт моїх ковзанів по дерев'яному настилу заглушило радіоповідомлення:
— Штраф гравцеві Гарварда Берретту. Дві хвилини за затримку.
Болільники затупотіли, хтось крикнув, що в суддів батьки не на тому місці, хтось додав, що вони й совість свою пропили. Я сидів, відсапуючись, утупившись очима в підлогу: не хотілося дивитись, як дартмутці, користуючись чисельною перевагою, давлять наших.
— І не соромно вам сидіти, коли ваші товариші грають?
Я впізнав голос Дженні, але удав, ніби не чую, й загорлав разом з усіма:
— Гар-вард, впе-ред!
— Поясніть, чим ви завинили?
Як-не-як — вона була моя гостя, тож довелося обернутись і відповісти:
— Тим, що перестарався.
Тут я знов прикипів очима до поля, на якому наші на превелику силу відбивали атаки Ела Реддінга.
— Це не дуже ганебно?
— Дженні, будь ласка, дайте мені зосередитись!
— На чому?
— На тому, як я рахуватиму кістки паскуднику Елу Реддінгу!
Розмовляючи, я весь час дивився на поле: хай хлопці бачать, що я — з ними!
— Для вас не існує правил?
Я не зводив очей з нашої зони — вона аж кишіла зеленими. Господи, скоріше б туди! А Дженні тим часом не вгавала:
— Ви й мені коли-небудь «порахуєте кістки»?
Я відповів не озираючись:
— Якщо не замовкнете — зроблю це навіть тепер.
— То краще піду звідси. До побачення.
Коли я згодом оглянувся, її вже не було. Я підвівся, шукаючи її поглядом, але в цю мить почув, що відсидка скінчилася — й махнув через бар'єр на поле.
Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша бе-ре!» Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається.
А все ж таки — де вона?
Ел Реддінг ударив-таки — і як ударив! — але наш воротар відбив шайбу на Джіна Кенневея, а той відпасував її низом у мій бік. Розганяючись до неї, я дозволив собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні.
Але наступної миті сидів на льоду.
Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба! Господи, яка ганьба! Щоб Берретта посадили на сідниці! Я чув, як з горлянок тих, хто прийшов підтримати нас, вихопився стогін, як кровожерливі дартмутські уболівальники завели:
— Так їх! Отак їх! Бий по ногах їх!
Що подумає Дженні?
Дартмутці знову провели комбінацію коло наших воріт, і воротар знову відбив їхній удар. Кенневей послав шайбу Джонстонові, а той передав мені (я на той час уже підвівся). Публіка наче збожеволіла. Гол назрівав! Я прийняв шайбу й кинувся з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима.
— Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки!
В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався музикою в моїх вухах. Зробивши фінт, я обійшов одного захисника, плечем вибив дух із другого, а тоді — замість бити з ходу — відпасував шайбу Джонстонові, який саме відкрився справа. Дейві й загнав її в сітку. Гарвард відкрив рахунок!
За мить ми обіймалися й цілувалися. З Дейві Джонстоном і з усією командою. Обіймалися, цілувалися, ляскали один одного по спині, підстрибували на ковзанах. Публіка билася в істериці. А дартмутець, якого я взяв на плече, й досі прохолоджував сідниці на льоду — посеред програмок, що їх понакидали з трибун уболівальники. Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з рахунком 7:0.
Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам'ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П'юзі[6] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона!