Парадокс: Олівер Берретт IV виходить з роботи раніше, а йде додому повільніше. Як це пояснити?
У мене виробилася звичка стояти перед вітринами на П'ятій авеню і дивитися на привабливі, але, вважайте, непотрібні екстравагантні речі, які б я купив для Дженніфер, аби не треба було вдавати, що все йде... йде нормально.
Певна річ, мені було страшно повертатися додому. Бо тепер, через кілька тижнів після того, як я довідався про хворобу Дженні, вона стала худнути. Схудла вона трохи і, мабуть, сама цього не помітила. Але я, знаючи, що на неї чекає, помітив.
Я частенько зупинявся перед конторами авіакомпаній: Бразілія, Антільські острови, Гаваї («Тікай від турбот — лети туди, де завжди сонце») і тому подібні райські місця. Одного разу я побачив рекламне оголошення — компанія ТУЕ пропонувала подорож до Європи на пільгових умовах (туристський сезон уже минув) — Лондон для модників і модниць, Париж для закоханих...
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як — наше майбутнє, наше одруження?
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
— Чому?
На той час моя кредитоспроможність сягнула такого рівня, що у мене вже була картка клубу «Дайнерс»[19]. Досить мені було розписатися на аркушику паперу, і я став гордим власником двох квитків (перший клас — знай наших!) до Міста Закоханих.
Коли я прийшов додому, вигляд у Дженні був кепський: обличчя бліде і змарніле. Але я сподівався, що, як тільки вона почує про мій фантастичний задум, щоки ЇЇ враз порожевіють.
— Місіс Берретт, у мене є новина,— сказав я.— Здогадайтесь яка.
— Ти полетів з роботи,— сказала моя дружина-оптимістка.
— Не полетів, а полечу,— відмовив я, витягаючи квитки.— І не з роботи, а в Париж. Летимо завтра увечері.
— Дурниці, Олівере,— сказала вона. Сказала спокійно, не так, як завжди — з удаваною сварливістю. Сказала якось навіть ніжно.— Дурниці, Олівере.
— Поясни, будь ласка, детальніше, що означають твої «дурниці».
— Слухай, Оллі,— сказала вона тихо,— нам треба це робити інакше.
— Що робити? — запитав я.
— Я не хочу в Париж. Мені не потрібний Париж. Мені потрібний ти...
— Але ж я в тебе є, серденько! — перебив я її з удаваною веселістю.
— І ще мені потрібен час,— провадила вона.— А часу ти мені не можеш дати.
Я зазирнув їй у очі. Вони були невимовно сумні. Сумні від суму, який розумів тільки я. І в них був жаль. Їй було жаль мене.
Ми стояли мовчки, обнявшися. Боже, якщо хтось із нас має заплакати, хай ми заплачемо обоє! Але краще не плакати ні їй, ні мені.
Потім Дженні розповіла, що вона почувала себе «препаскудно» і пішла знову до доктора Шеппарда — не консультуватися з ним, а вимагати, щоб він відкрив правду: «Скажіть мені, ради бога, що у мене таке». І він сказав.
Я відчув себе винним за те, що вона почула правду не від мене, а від іншого. Вона зрозуміла це і зробила навмисно дурне зауваження:
— Він випускник Ієльського університету[20], Оллі.
— Хто?
— Екерман. Гематолог. Він стопроцентний представник Ієла. Закінчив там і коледж, і медичний факультет.
— Він уміє принаймні читати й писати? — запитав я.
— Це ми побачимо,— посміхнулася місіс Олівер Берретт, випускниця Редкліффа 1964 року.— Але я чула, що він уміє розмовляти. А я хочу порозмовляти з ним.
— Гаразд, тоді звернімося до ієльського лікаря,— сказав я.
— Гаразд,— сказала вона.
19
Тепер мені принаймні було не страшно повертатися додому. Я не боявся «поводитись нормально». Знову ми жили душа в душу, навіть знаючи, що дні нашого спільного життя злічені.
Нам треба було погодити деякі речі,— такі, що нечасто стають предметом обговорення чоловіка й дружини, яким заледве минуло двадцять чотири роки.
— Я покладаюсь на твою твердість, хокеїсте,— сказала вона.
— Авжеж, я буду твердий,— відповів я, міркуючи водночас, чи здогадується всевідаюча Дженніфер, що у великого хокеїста тремтять коліна.
20
Ієльський університет — один з найстаріших і найбільших університетів США. Традиційний суперник Гарвардського.