Чи не сподівався він, що Дженні повернеться додому?
Мабуть, сподівався. Бідолаха! Тому й наводив блиск у квартирі. Він просто не хотів миритися з реальним станом речей. Звичайно, він не казав мені цього, але я знав, що він бореться з безнадією.
Бо я боровся теж.
Коли Дженні опинилася в лікарні, я подзвонив старому Джонасу, сказав, що не зможу ходити на роботу, і пояснив чому. Він був щиро вражений моєю бідою, і щоб не слухати його висловів співчуття, я вдав, що поспішаю звільнити телефон. Відтоді кожен мій день поділявся на дві частини: години, які я проводив у лікарні, й години на все інше. Звичайно, все інше було нічим. Я їв, не відчуваючи смаку, дивився, як Філ прибирає квартиру (в котрий уже раз!), і не спав, навіть приймаючи ліки, які мені виписав Екерман.
Одного разу я почув, як Філ, миючи на кухні посуд (руками), бурмоче сам до себе: «Я вже не маю сили терпіти». Я нічого не сказав йому, але подумав: «А я маю. Ти, що єси вгорі і правиш цим триклятим світом, містере Верховна Істота, зроби так, щоб це тривало й далі. Я буду терпіти без кінця і краю. Тому що Дженні — це Дженні».
Того вечора вона вигнала мене з палати, бо хотіла поговорити з батьком «як мужчина з мужчиною».
— На ці збори допускаються тільки американці італійського походження,— заявила вона (обличчя у неї було біле, як ЇЇ подушка).— Тікай звідціля, Берретте.
— Гаразд,— сказав я.
— Але не дуже далеко,— кинула вона мені вслід.
Я сів у кімнаті відпочинку. Незабаром з'явився Філ.
— Сказала покликати тебе,— промовив він хрипко, наче йому здавило горлянку.— А я піду куплю сигарет.
— Зачини ці трикляті двері,— наказала вона, коли я зайшов до палати. Я обережно причинив двері й, повертаючись до ліжка, побачив її всю. Побачив з трубками, що тягнулися до її правої руки, прикритої ковдрою. Я завжди намагався сісти якомога ближче до неї, щоб бачити тільки обличчя, бліде, але з блискучими очима.
Отож я поспішно сів якомога ближче.
— Мені не боляче, Оллі,— сказала вона.— Відчуття таке, наче я повільно падаю зі скелі. Розумієш?
Щось замуляло мені в серці. Це безформне «щось» підступало до горла, щоб довести мене до плачу. Але я не збирався плакати. Я ніколи не плачу. Я хлопець стійкий. Я не буду плакати.
Щоб не заплакати, я мусив зціпити зуби і не міг розтулити рота. Довелося відповісти їй кивком. І я ствердно кивнув.
— Дідька лисого,— сказала вона.
— Га? — промимрив я крізь зуби.
— Тобі не зрозуміти, що таке падати зі скелі, Шпаргалето. Ти ніколи не падав зі скелі за все своє трикляте життя.
— Падав,— сказав я, відчувши, що до мене повертається мова.— Коли зустрів тебе.
— Хіба що,— сказала вона і ледь усміхнулася.— «Яке стрімке було тоді падіння». Хто це сказав?
— Не знаю,— відповів я.— Шекспір.
— Так, але хто саме з його героїв? — замислено спитала вона.— Не можу навіть пригадати, з якої це п'єси. А я ж училася в Редкліффі і мала б пам'ятати. Колись я знала всі твори Моцарта за номерами по каталогу Кехеля.
— Оце-то пам'ять! — сказав я.
— Так, пам'ять була чудова,— сказала вона і наморщила чоло.— Який номер концерту до мінор для фортепіано з оркестром?
— Я подивлюся в довіднику,— сказав я.
Я знав, де він стоїть. На полиці біля фортепіано. Я подивлюся сьогодні ж і завтра скажу їй.
— Колись я знала. Так, колись я знала.
— Слухай-но,— сказав я тоном Богарта,— ти хочеш розмовляти про музику?
— А ти волієш розмовляти про похорон? — запитала вона.
— Ні,— відповів я, жалкуючи, що урвав її.
— Про похорон я вже говорила з Філом. Ти слухаєш мене, Оллі?
Я одвів погляд.
— Так, я слухаю, Дженні.
— Я дозволила йому влаштувати католицьку відправу і сказала, що ти даси згоду. Згода?
— Згода,— сказав я.
— Згода,— повторила вона.
Я зітхнув з полегкістю, гадаючи, що найгірше позаду.
Але я помилився.
— Слухай-но, Олівере,— сказала Дженні тихо, але сердито.— Я наказую тобі, щоб ти перестав терзатися докорами сумління.
— Хто, я?
— З обличчя твого не сходить винуватий вираз. Ти мучишся.
Я спробував змінити свій вираз, але м'язи обличчя були наче заморожені.
— Ніхто в цьому не винен, Шпаргалето! Тож годі тобі каратися!
Я хотів дивитися на неї — хотів би ніколи не зводити з неї очей,— однак потупився. Мені було соромно. Навіть тепер Дженні зуміла прочитати мої думки.
— Слухай-но, Оллі, це єдине, про що я тебе прошу. Все інше, я знаю, ти переживеш.
Та штука знову замуляла мені в серці, і я боявся навіть промовити «гаразд». Я тільки мовчки дивився на Дженні.