— Чхала я на Париж,— раптом сказала вона.
— Га?
— Чхала я на Париж, на музику, на весь той непотріб, що, як тобі здається, ти вкрав у мене. Все це мені байдуже, запевняю тебе, сучий сину. Віриш чи ні?
— Ні,— відповів я щиро.
— Тоді забирайся к бісовій матері. Не хочу я, щоб ти сидів біля моєї — будь вона проклята! — смертної постелі.
Вона говорила не в жарт. Я знав, коли Дженні говорить серйозно, а коли ні. Отож задля того, щоб лишитися біля неї, я збрехав.
— Я вірю тобі,— сказав я.
— Це вже краще,— сказала вона.— Ти можеш зробити мені одну послугу?
До горла мого підкотив клубок і здавив його так, що у мене мало не бризнули сльози. Але я витримав — не заплакав. Кивнувши ствердно головою, я дав зрозуміти Дженні, що ладен зробити їй яку завгодно послугу.
— Ти можеш стиснути мене міцно-міцно? — запитала вона.
Я взяв її за лікоть — Боже, яка в неї тоненька стала рука! — й обережно потиснув.
— Ні, Олівере,— сказала вона,— стисни мене в обіймах. Ляж поряд.
Дуже, дуже обережно, щоб не зачепити трубок та іншого приладдя, я ліг поряд неї у ліжко й обняв її.
— Дякую, Оллі.
Це були її останні слова.
22
Філа Кавіллері я знайшов у соляріумі, де він курив кільканадцяту сигарету.
— Філе,— сказав я тихо.
— Що?
Він поглянув на мене і, мабуть, відразу зрозумів. Його треба було втішити. Я підійшов і поклав руку йому на плече. Я боявся, що він розплачеться. За себе я був певен. Мені було не до сліз.
Він поклав руку на моє плече.
— Треба було мені,— промурмотів він,— треба було не...
Він замовк. Я теж мовчав, чекаючи. Поспішати, зрештою, було нікуди.
— Треба було не обіцяти Дженні, що заради тебе я буду триматися твердо.
І на знак того, що виконає свою обіцянку, Філ легенько поплескав мене по руці.
Я знав: мені слід побути на самоті. Подихати свіжим повітрям. Можливо, походити.
Внизу у вестибюлі стояла повна тиша. Її порушували тільки мої кроки по вкритій лінолеумом підлозі.
— Олівере.
Я зупинився.
Це був мій батько. Якщо не рахувати реєстраторку за столиком, у вестибюлі, крім нас, не було ні душі. Та і в усьому Нью-Йорку, крім нас, напевне, всі уже спали.
Я не міг розмовляти з ним і пішов прямо до обертових дверей. Але за мить він теж опинився надворі поряд зі мною.
— Олівере, треба було розповісти мені,— сказав він.
Ніч була холодна. І тим краще: я весь задубів і хотів хоч що-небудь відчути. Батько говорив до мене, а я непорушно стояв, підставивши обличчя холодному вітру.
— Як тільки я довідався, зразу ж скочив у машину.
Я забув надягнути пальто; холод проймав мене до кісток. Добре. Це добре.
— Олівере, я приїхав допомогти,— наполегливо сказав батько.
— Дженні померла,— сказав я йому.
— Я шкодую,— прошепотів він вражено.
Сам не знаючи чому, я повторив те, що почув колись від нині мертвої красуні-дружини:
— Кохання — це коли ні про що не шкодуєш.
А потім я зробив те, чого ніколи не робив у його присутності, а тим більше в його обіймах. Я заплакав.