Ми наздогнали його, й батько звелів мені спустити бічну шибку. До салону вхопилося холодне повітря.
— Пане Зоммере! — гукнув батько. — Сідайте, підвеземо!
Я переліз на заднє сидіння, звільняючи місце попереду. Але пан Зоммер не відповів. Навіть не зупинився. Ба й скоса на нас не поглянув. Сягнистими кроками, допомагаючи собі горіховою палицею, він ішов далі дорогою, засипаною градом. Батько їхав за ним.
— Пане Зоммере! — гукнув крізь відчинене вікно. — Сідайте ж до нас! Така негода! Ми підвеземо вас додому!
Та пан Зоммер не реагував, невтомно крокуючи далі. Щоправда, мені здалося, ніби він ледь розтулив губи й пробелькотів одну зі своїх незрозумілих відповідей. Але нічого не було чути, тож, може, його губи просто тремтіли від холоду. Тоді мій батько нахилився праворуч, відчинив дверцята, їдучи поряд з паном Зоммером, і закричав:
— Та сідайте ж, ради Бога! Ви ж геть вимокли! Ви себе доконаєте так!
Вислів «ви себе доконаєте» був, правду кажучи, дуже невластивим для батька. Я ніколи не чув, щоб він серйозно казав комусь: «Ви себе доконаєте!» «Типовий стереотип, — любив він пояснювати, коли десь чув чи вичитував це речення, — а стереотип — затямте собі раз і назавжди — це мовний зворот, який так часто вживала всіляка потолоч, аж він із часом перестав будь-що означати. Це те саме, — вів він далі, вже розпалившися, — те саме, коли ви чуєте безглузді слова: „Випийте чашечку чаю, моя люба, вам стане краще!“ Або: „Як ведеться нашому хворому, пане докторе? Думаєте, він подолає недугу?“ Такі балачки походять не від життя, а з поганих романів, з дурнуватих американських фільмів, і через те — затямте раз і назавжди — щоб я їх від вас ніколи не чув!»
Ось так любив висловлюватися мій батько про слова на зразок «ви себе доконаєте». Проте тоді, в грозу, на грунтовій дорозі, подовбаній градом, їдучи поряд з паном Зоммером, він викрикував крізь одчинені дверцята автомобіля саме такий стереотип: «Ви себе доконаєте так!»
І раптом пан Зоммер зупинився. Думаю, саме на слові «доконаєте» він став як стій, та ще й так зненацька, що батько теж мусив загальмувати, аби не проїхати повз нього. А пан Зоммер переклав горіхову герлигу з правої руки в ліву, обернувся до нас і з гримасою крайнього розпачу, штрикаючи в багнюку палицею, голосно й чітко проказав: «Дайте ви мені нарешті спокій!» Більше він не промовив нічого, тільки це. Потім грюкнув дверцятами нашої машини, перебрав герлигу знову в праву руку і пішов, не кинувши більше жодного погляду ані вбік, ані назад.
— Зовсім здурів, — сказав мій батько.
Коли ми поминули пана Зоммера, я крізь задню шибу побачив його обличчя. Очі дивилися додолу, лише зрідка він зводив їх, широко розплющені й перелякані, щоб глипнути на кілька кроків перед себе. Щоками стікала дощовиця, скрапаючи з носа та підборіддя. Рот був ледь розтулений, і мені знову здалося, ніби ті губи ворушаться. Може, під час ходьби він говорив сам до себе.
— У цього пана Зоммера клаустрофобія, — сказала наша матуся, коли ми за вечерею згадували грозу. — Важка форма клаустрофобії, а це хвороба, коли людина не може спокійно сидіти в закритому приміщенні, навіть у власній кімнаті.
— Клаустрофобія означає, власне… — почав був батько.
А мати закінчила:
— Що людина не може всидіти у своїй кімнаті. Так мені розтлумачив доктор Лухтерганд.
— Слово «клаустрофобія» походить з латинської й грецької, — пояснював далі батько, — а це, певно, відомо докторові Лухтерганду. «Клауструм» означає «зачинений» чи «закритий» і трапляється в багатьох інших словах різних мов. Хто з вас може назвати мені бодай ще одне подібне слово?
— Я, — обізвалася моя сестра. — Я чула від Рити Штангльмайєр, нібито пан Зоммер завжди здригається. Отако всім тілом. Він такий неспокійний, як дзига, каже Рита. Досить йому сісти на стілець, як уже здригається. А не здригається, тільки коли ходить, і тому змушений постійно гасати, щоб ніхто не бачив, як він здригається.