Сміливішим я ставав у снах. Там я брав її за руку, вів до лісу, і ми видиралися вдвох на дерева. Сидячи поряд у гіллі, я дививсь у Каролінине обличчя зовсім зблизька й розповідав їй про різні пригоди. А вона сміялася, відхиляючи голову назад і мружачи очі, так що я міг легенько дмухнути їй за вухо, туди, де ріс пушок. Подібні сни навідували мене по кілька разів на тижні. Це були гарні сни, годі й казати, але ж тільки сни і, як усі сни, вони не задовольняли душу цілковито. Я б усе віддав задля того, аби бодай один-єдиний раз насправді побути поряд з Кароліною й дмухнути їй у потилицю чи за вухо… Але я майже не мав такої надії, бо Кароліна, як більшість інших дітей, жила в Обернзее, і тільки я один — в Унтернзее. Наші стежки розбігалися зразу за шкільними ворітьми врізнобіч — горою вниз, луками до лісу, і, перш ніж зникнути в лісі, були вже так далеко одна від одної, що я не міг розгледіти Кароліну в гурті інших дітей. Часом чув тільки її сміх. Коли був південний вітер, цей хрипкуватий сміх ще довго долинав через поля й супроводжував мене аж додому. Але коли він бував, той південний вітер, у наших краях!..
Одного разу — це було в суботу — сталося диво. На перерві до мене підбігла Кароліна, зовсім близенько, й каже:
— Слухай-но, ти ж завжди сам ходиш до Унтернзее?
— Сам, — відповів я.
— Слухай! У понеділок я піду разом з тобою…
Потім набалакала ще купу всякої всячини, згадувала про якусь материну подругу, що живе в Унтернзее, і що мати потім забере її, Кароліну, в цієї подруги, й вони з матір'ю, чи з подругою, чи з матір'ю та подругою… Я вже всього й не пам'ятаю, забув, думаю, забув відразу, ще тоді, коли Кароліна мені розповідала, бо я був такий уражений, просто приголомшений отією заявою: у понеділок вона піде разом зі мною, — що взагалі не міг нічого більше чути, а може, не хотів. «У понеділок я піду разом з тобою…»
Решту дня й протягом неділі ці слова бриніли мені в вухах так солодко, та що там солодко — прекрасніше за все, що я досі читав у братів Грйммів, прекрасніше, ніж обіцянка Принцеси в «Жаб'ячому королі»: «Ти будеш їсти з мого блюдечка, можеш спати в моєму ліжечку». І я рахував час нетерплячіше, ніж Румпельштільцхен: «Сьогодні пектиму, завтра смажитиму, післязавтра заберу в королеви її дитину!» Я сам собі здавався й щасливим Гансом, і братом Веселуном, і королем Золотої гори… «В понеділок піду разом з тобою…»
Я готувався. Тинявсь лісом, щоб обрати найкращий маршрут. Бо те, що не йтиму з Кароліною звичним шляхом, було безперечно зрозуміло з самісінького початку. Вона має побачити мої найпотаємніші стежки, найприхованіші місцинки. Дорога до Обернзее має зблякнути в її очах після того, як вона побачить усі принади мого шляху, нашого спільного шляху до Унтернзее.
Після довгих вагань я вирішив повести Кароліну стежкою, що відразу за узліссям повертала праворуч від дороги й через улоговину виходила на ялиновий розсадник, а потім моховитою галявиною заводила в листяний ліс, аж доки круто спадала до озера. На цьому шляху було шість чи сім таких місцинок, які я збирався показати Кароліні, супроводжуючи показ досвідченим коментарем. Зокрема йшлося там про:
а) розташовану майже біля шляху трансформаторну будку, від якої долинало постійне дзижчання, а на дверях висіла жовта табличка з червоною блискавицею й засторогою: «Обережно! Висока напруга — небезпечно для життя!»;
б) острівець із семи малинових кущів зі стиглими ягодами;
в) ясла для косуль — хоч і без сіна, зате з великою брилою кам'яної солі;
г) дерево, про яке говорили, нібито після війни на ньому повісився старий нацист;
д) мурашник увишки майже метр і півтора метра діаметром; і, нарешті, про останній об'єкт і кульмінацію маршруту:
е) розкішний старий бук, на який я планував вилізти з Кароліною, щоб з висоти добрих десяти метрів помилуватись ні з чим не зрівнянною панорамою озера, а потім нахилитися до Кароліни й подмухати їй у потилицю.
В кухонній шафі я поцупив тістечок, із холодильника взяв пакет йогурту, з погреба — два яблука та пляшку смородинового соку. Склавши все це до коробки від черевиків, у неділю відніс і сховав у гіллі того бука, щоб мати на завтра провіант. Увечері в ліжку вигадував історії, якими розважатиму й смішитиму Кароліну: одну історію — для дороги, другу — для перебування на букові. Я ще раз увімкнув світло, знайшов у шухляді маленьку викрутку й засунув до свого шкільного ранця, щоб завтра подарувати Кароліні на прощання — то була моя найкоштовніша річ. У ліжку ще раз повторив обидві історії, до найменших дрібниць повторив план завтрашнього дня, особливо всіх зупинок під час подорожі від пункту «а» до пункту «е», місце й час вручення викрутки, перебрав у пам'яті вміст коробки з провіантом, яка вже чекала на нас серед гілля, — ще жодне в світі побачення не готувалося так старанно! Нарешті я поринув у дрімоту під супровід солодких слів: «У понеділок я піду разом з тобою… У понеділок я піду разом з тобою…»