СЛ КС PZPR, zesp. 2225/10, sygn. 202/11-51, s.170–194.
ТЕЗИ ДО ДИСКУСІЇ НАД ПРОБЛЕМОЮ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН
І.
У момент вибуху польсько-німецької війни у вересні 1939 р., коли українська парламентська група поводилась зовні лояльно і правильно, українське суспільство одночасно визнало, що найдоречнішою в цій колотнечі для нього є роль диверсанта у тилу польської армії. Тому ми були свідками такої диверсії великого масштабу. Розвідка на користь німців, постріли у спини польських солдатів під час боїв під Львовом, підпалювання мостів і т. д. — ці факти аж надто відомі, щоб про них ще більше розписувати. Після розгрому польської армії, коли на східних просторах Речі Посполитої кілька днів панувало безвладдя, поки не відбулося зіткнення радянської і німецької армій, ту ситуацію використали українці для виконання двох завдань: 1) роззброєння і вбивств окремих польських солдатів і малих підрозділів; 2) грабування і вбивств польського цивільного населення, де тільки випаде оказія, тобто у дворах, по селах, де поляки проживали малими групами, головним чином біженців, які повертались. Лише після вступу радянських військ припинились ця різанина і масове грабування, а багато разів дрібні, розгромлені польські підрозділи здавались більшовикам, щоб уникнути смерті від рук українських селян. Після захоплення східних територій Речі Посполитої СРСР українці повністю перейшли на службу до більшовиків, головним чином, з думкою про ліквідацію на цих територіях поляків і польських здобутків з допомогою більшовиків. «Українці отримали максимум, що могли досягти за цих умов», — сказав один з провідних українців восени 1939 р., і здобули це завдяки більшовикам, почали прислужувати їм як тільки могли, аби тільки з їхньою допомогою знищити на східних територіях Речі Посполитої всі ознаки польськості. Так звані «народні збори», скликані більшовиками восени 1939 р., ухвалили ряд резолюцій у межах комуністичної програми, тобто про націоналізацію землі, банків, торгівлі, промисловості і т. д. Але один з ухвалених постулатів цілком випадав за межі комуністичної програми, а саме — виселення польських осадників. Це був постулат, підкинутий більшовикам українцями. Більшовики проводили його з певним ваганням, це доводить факт, що він реалізовувався таким чином, що в окремих селах старости (очевидно, голови сільрад. — Є.П.) отримували завдання зібрати певну кількість підписів з вимогою виселення конкретних тих чи інших мешканців. Не було випадку, щоб не збиралась потрібна кількість підписів. Тож громадяни Речі Посполитої оголосили вирок на виселення сотень тисяч польських родин, значний відсоток яких знайшов смерть на сході. А українська інтелігенція, яка при більшовиках досягла наукових, адміністративних, економічних звань, працювала над тим, щоб усунути будь-які ознаки польськості. Знищення наукових польських зібрань, їх розпорошення і перемішування з українськими, заборона вивісок, оголошень, реклам і написів польською, внесок у справу заборони розмовляти польською в університеті — це вибрані приклади з великої кількості фактів. Як же у цей час поводилось
УНДО, угруповання, яке завжди виказувало відносно Польщі ознаки лояльності і з яким польський уряд уклав договір про нормалізацію? Прекрасною ілюстрацією позиції цієї групи, яка охоплювала цвіт української інтелігенції, є книга Кедріна (псевдонім «Ношо politicus»), видана у 1940 р. у Кракові під назвою «Причини падіння Польщі». Уся вже неприхована радість від поразки Польщі, вся отрута ненависті до всього польського знайшли тут своє місце. Найчорніші перспективи накреслює автор для Польщі і поляків, впевнений, що ніхто його у майбутньому не звинуватить у державній зраді. А інший серйозний прихильник УНДО висловився ХІІ.1939 р. так: «Повірю, що після війни Польща отримає Східну. Пруссію, Гданськ і Західне Помор'я, але ніколи не повірю, що на ці землі (це значить на Червенську Землю і Волинь) коли-небудь повернеться Польська Держава». Надійшов пам'ятний для поляків східних і південно-східних земель липень 1941 р., період військового правління на свіжозахопленій німцями території. Цей період запам'ятався серед інших подій: 1) арештами за українською підказкою і при співучасті української міліції 22 професорів і доцентів львівських вищих навчальних закладів, про яких і чутка пропала і які за всіма ознаками були ліквідовані на місці. У такий самий спосіб вони добились також знищення польського лікарського відділу, а через 2 дні після арештів до німців звернувся доктор Панчишин (УНДО) із заявою, що українці можуть зайняти посади і налагодити роботу лікарського відділу власними силами; 2) цей період українці знову використали для знищення сотень поляків, головним чином у провінції (масове вбивство понад 100 польських вчителів у Станіславі), і видачі їх німцям. Не можна тут не згадати показових переслідувань у Крем'янці поляків, налаштованих дуже українофільськи, популярних на цій території діячів, близьких до Юзевського і Понятовського. Деяких з них переслідували їхні ж учні-українці.