Ідея федерації, або, вживаючи польський історичний вираз, унії, концептуально вже визріла. Її піонером і провідником був генерал Владислав Сікорський, чия трагічна смерть, безсумнівно, стала ударом для цієї ідеї. Можна мати застереження, що ця концепція ще недостатньо реально визріла через те, що реалізація федеративної ідеї вимагає готовності до компромісу між партнерами щодо всіх спірних проблем, і сьогодні ще важко орієнтуватись, чи існує така готовність. У кожному разі можемо поставити тезу, що для нас федерація є життєвою необхідністю, є питанням «бути чи не бути», і якщо до такої федерації не дійде, то зможемо собі сказати, що ми цю війну програли, хоча можемо мати успіхи і здобутки іншого характеру.
Така федерація, якщо вона має представляти якусь силу, повинна бути якнайбільшою, що означає — охоплювати якнайбільше держав. У найширших концепціях тут ішлося б про такі держави, починаючи від балтійських на півночі і аж до балканських на півдні. Зазначимо, що вступати у ту гру будуть тільки малі народи. Це має свої добрі і погані боки. Добрим боком є те, що ми будемо серед тих народів найбільшими, тобто природним чином зможемо відігравати серед них першу роль за умови, що не будемо про це задоволено трубити спогорда і тішитись передбаченим для нас керівництвом, бо те наперед викликало б недовіру і підозру наших партнерів, тому нашу провідну роль треба заслужити реально повним зусиллям і розумною думкою, внеском нашої праці. А поганим боком є більша розбіжність і важче погодження різних дрібних антагонізмів. Кориснішим було б згрупування більших рівнозначних партнерів, ніж десять малих, як, наприклад, Литва чи Словаччина. Ідеалом було б введення до цієї федерації України. То був би великий партнер, який являє собою серйозну кількісну силу, а крім цього, залучення України підтвердило б поділ Росії.
Очевидно, що ідея федерації вимагає компромісів, наповнених лояльністю щодо суттєвих спірних проблем. Хто цього не розуміє — не розуміє ідеї федерації. Тим часом деякі наші федералісти одним подихом висловлюють бажання федерації Польщі і України, разом з тим вимагаючи, щоб Польщі перепала широка смуга українських земель на схід від Румунії з метою забезпечення нам доступу до Чорного моря. Як поставилась би у такому випадку Україна до ідеї федерації атакою Польщею, з державою, виразно і безсумнівно до неї загарбницькою, щодо цього федералісти такого типу не замислюються…
Проголошення такої федерації мало б значний вплив на внутрішні відносини кожного з учасників федерації. Необхідним буде створення максимуму взаємної довіри між окремими партнерами і усунення всього того, що порушувало б гармонію взаємин. Звідси випливає необхідність широкої толерантності відносно всіх національних меншин у всіх федеративних державах. Ідея федерації повинна послідовно усунути національний шовінізм і всі прояви націоналізму, бо це є ідея співпраці і гармонії, а не піднесення і панування одного народу над іншим.
Маємо прекрасний урок на ситуації німців у Другій світовій війні. Німці проголошують принципи «нового ладу» в Європі і змогли добровільно підпорядкувати собі кілька малих держав, наприклад Угорщину, Румунію, Болгарію. Відомо, що найбільшу недовіру цих держав до Німеччини викликає її ставлення до польського народу. Якби це ставлення сформувалось як толерантне, то безсумнівно, що ці держави мали б значно більшу довіру до Німеччини. Здається, керівні німецькі діячі розуміють цю проблему.
Як ми зазначали, нова центральноєвропейська федерація є елементарною життєвою необхідністю як для Польщі, так і для інших зацікавлених народів. Не підлягає сумніву, що утворення такої федерації буде підтримане Великою Британією, але буде поборюване Радянським Союзом, який хотітиме бачити Центральну Європу розпорошеною, а не об'єднаною. Як ми вже згадували, всі наші розрахунки базуються на припущенні, що Радянський Союз не буде мати домінуючого впливу в цій частині Європи. Якщо до утворення такої федерації не дійде безпосередньо після війни, а таку можливість також мусимо передбачити, тоді наша політика повинна з найбільшою пружністю проявити якнайкращу активність на цьому напрямку, щоб реалізувати утворення федерації у якнайшвидшому темпі. Це вимагатиме багато досвідчених і всебічних дій. Треба буде усунути всі психологічні перешкоди у своїх і чужих, треба буде викликати максимум довіри до нашої ідейності і безкорисливості, треба буде рішуче усувати все те, що розділяє окремі народи, що їх відштовхує і знеохочує, що викликає національні антагонізми, що будить національний егоїзм. Цьому наказові польських державних інтересів треба підпорядкувати всі проблеми! Само собою зрозуміло, що застосування у нашій внутрішній політиці принципів толерантності і поміркованості стосовно національних меншин, а також створення можливостей для їхнього розвитку буде першочерговим чинником, який збуджуватиме довіру до нас, тоді як політика гноблення національних меншин матиме повністю протилежний наслідок.