Багато що можна закинути українцям чи білорусам, можна до них ставитись як до заколотників, бандитів, політичних самогубців, але завжди можна їх виправдати тим, що не мають політичної традиції, бо ніколи не мали незалежної держави. Тисячолітню політичну традицію має Польща. І яку провідну думку пропонує, яку політику реалізує Польща на окраїнах? Сила Росії вбила нашу політичну активність. Східну політику не проводимо. Чекаємо, що нам принесе майбутнє, з вірою, що більшовики знищать українців або що після перемоги англосаксів ми повернемось на ці території і розправимося з тими ж українцями (підкреслення моє. — М С.) Чи не є це з нашого боку політикою рефлексу?
Не пропонуємо також стосовно сходу жодної чіткої політичної ідеї. Попри наш досвід, ми так само недосвідчені й роз'єднані, як у 1918 р. Ми знаходимо у польському суспільстві таку саму нерішучість, знаходимо таких самих пацифістів, які дивляться на окраїни, як на гирю на нозі, вбачаючи там тільки великий цвинтар безкарно замордованих поляків. Вони, часто з добрими намірами, а інколи і під впливом чужої пропаганди, готові відмовитись від окраїн, бо бачать там лише непереборні труднощі для польської політики.
Знаходяться і такі «реалісти», які у нашому минулому на сході бачать лише факт ополячення частини окраїнних народів. Вони мріють про збереження ризького кордону, усунення з Польщі на всі сто вітрів усіх чужих націоналістичних елементів, ополячення спокійного українського і білоруського народів, а також створення нарешті польської національно-однорідної держави згідно з гаслом «Польща для поляків».
Нарешті є і такі активісти, які у нашому політичному минулому бачать ідею свободи. Тому шанують незалежницькі ідеї українців, білорусів, литовців і хотіли б, щоб Польща утворила конфедерацію з цими незалежними державами.
Кожне з трьох перелічених рішень приводить до різних дуже важливих наслідків.
Яке виберемо? Яку Польщу хочемо?
На останньому засіданні Національної Ради один з її членів сказав, що в нашій нинішній політиці бачить чотири різні Польщі.
Поляки з територій, приєднаних до Рейху, бачать тільки німецьку небезпеку, і на боротьбі з німцями вичерпуються всі їхні зацікавлення. Поляки у Варшаві на кожній вулиці, у кожному будинку і в кожній родині мають іншу концепцію Польщі. Поляки на окраїнах і на південь від Прип'яті вступили б у союз будь з ким, аби тільки проти українців. Поляки на окраїнах на північ від Прип'яті вступили б у союз з німцями, аби тільки проти литовців і росіян.
І цей хаос понять є знаковим для нашої сьогоднішньої дійсності, є дивовижним посівом у суспільстві, предки якого колись вступили в унію з Литвою і Руссю.
Не пропонуючи жодної окресленої політичної ідеї, не знайдемо розуміння ні у власному суспільстві, ні серед найближчих наших сусідів, ні у світі. Нас оточує атмосфера недовіри і небажання. Не можу у нашому сусідському оточенні вказати хоча б одного (може крім Угорщини) народу, який би нам довіряв і не лякався нашого шовінізму. У світі говориться, що Польща є совістю світу, а одночасно досить почитати англійську чи американську пресу, щоб переконатись, що поляків там вважають пустопорожніми, мегаломанами, тоталітаристами, імперіалістами, панами.
Через брак окресленої політичної ідеї можемо проводити лише політику убогого, але морочливого клієнта потужних англосаксів. Посилаємося на принципи Атлантичної карти. Але у наших устах цей аргумент звучить фальшиво. Чи може світ повірити у те, що українці своє право до свободи захочуть здійснити у статусі громадян Польської Держави, якщо ці землі ми здобули у 1918 р. внаслідок збройної боротьби, якщо перед війною стосовно українців проводили пацифікацію, і коли вони нині нас убивають, а ми тими вбивствами турбуємо світ і погрожуємо українцям відплатою?
Протягом певного часу ми сильно і голосно висували слушні принципи федерації. Проте з ким ми повинні об'єднуватися, якщо Чехословаччина відпала? Де хочемо бачити партнерів до цієї федерації? На півдні, на сході чи на півночі? Кожний із цих напрямків зокрема і всі разом можна реалізувати, але спочатку треба розробити програму, а це означає обдумування і вирішення низки важких і непопулярних проблем. Такої програми ми не маємо і не пропонуємо. Але її робить і ставить Сталін. Не Польща, а Росія висуває сьогодні ягеллонську концепцію федерації. Ми знаємо, що з боку Сталіна це підступна гра. Але гра вправна. І не втішаймося, що середній англієць чи американець добачить всю підступність цієї гри. Наше минуле говорить, що Польща має всі політичні й історичні дані, щоб на Балтійсько-Чорноморському міжмор'ї між сходом і заходом, північчю і півднем Європи стати осередком великого політичного космосу, заснованого на принципах свободи, справедливості і добробуту людей і народів. Переживаємо час, коли політичні відносини на цих землях є стрімкими, коли народи, що тут проживають, душить то один, то другий імперіалізм, коли поставлене нами чесне гасло свободи народів, які тут живуть, і їх незалежності від обох протиборчих імперіалізмів може бути зустрінуте як прозріння, тоді відбувся б елемент політичної консолідації, яка відповідає нашим державним інтересам (підкреслення моє. — М С.). Що може бути більш корисним для нашої політики, ніж факт, що Німеччина з Росією перебувають у війні і взаємно виснажують свої сили? Власне, такий омріяний епізод історії розігрується перед нашими очима, вимагає від нас, якщо ми не сліпі і не глухі, політичної активності й програми. А ми у цей омріяний історичний момент не можемо запалити у себе дух політичної наступальності, ані ідеї. Ми так само пасивні й розбиті, як і в 1918 р. Нічого нас не навчили ні 20 років незалежності, ні чотири роки війни.