Цей Котвіцький (псевдонім — «Сліпий»), організував у Боровниці групу приблизно із 140 осіб серед місцевих поляків і нападав на навколишні українські села. Вбивали чоловіків, грабували все, що потрапляло під руку, головним чином харчі та одяг. Вони тероризували не тільки українські села, але і саму Боровницю. Бувало, що люди з цього села приходили до українців і просили дати їм щось для створення видимості, що вони теж грабують, бо «Сліпий» не прощає їм симпатії до українців. На початку квітня 1945 року викликав паніку поголос, що «Сліпий» має намір розправитися з іншими українськими селами. Найбільше під загрозою перебували села Улуч, Яворник Руський, Жогатин і Воля Володзька. Яворник і Жогатин могли атакувати поляки з іншого боку села — з розташованої за лісом Дильонгової, чиї мешканці вбивали Павлокому. Дильонгова ще перед війною була відома своїм бандитизмом.
Ситуація українського населення нагадувала часи татарських нападів. Ніхто не знав, коли і звідки загрожує небезпека. Крім польської міліції, в акціях могли брати участь добре озброєні й вишколені частини Армії Людової, Батальйонів Хлопських, Армії Крайової. Всіх їх об'єднувала ненависть до українців.
Про існування військової української організації поляки не знали, не здогадувалися і не повірили б, якщо б їм хтось про це сказав. Вони були певні, що все їм можна і все мине безкарно.
Відразу після подій у Бахові та Берізці на нараді Крайового командування вирішено було випередити Котвіцького-«Сліпого» і знищити Боровницю не пізніше ніж 21 квітня. Це гніздо вибрали тому, що там найменше сподівались якогось опору з боку українців — ще не було жодної збройної сутички. Про село і учасників групи ми мали докладну інформацію: село було невелике, відрізане від головних шляхів, до найближчого постерунку міліції було не менше ніж 20 км лісами через українські села. Впродовж 6 годин жодна допомога не встигне надійти. Ця територія належала до 4-го району за нашим адміністративним поділом. 18 квітня 1945 року Крайове командування призначило мене туди на невизначений час для допомоги місцевим частинам самооборони. Мене попередили, що у наших збройних групах — боївках і частинах самооборони в деяких селах — важко знайти людей, у яких поляки не вбили когось із родини. Не можна допустити, щоб мстилися на невинних. Війна наближалась до кінця. Поляки поступово почали розуміти, що не все буде так, як вони б хотіли. Але ми у жодному випадку не можемо загострювати з ними стосунки, особливо з населенням.
Пізно увечері (…) дістались в Іскань. (…) Тут була організована частина сільської самооборони з військовою дисципліною. Польські бандити боялись близько підходити, незважаючи на те, що з одного боку була польська Тарнавка, трохи далі — Дильонгова, а відразу за Сяном розташовані гміна Дубецко і змішані села, у яких українці боялись визнавати свою національність і розмовляли польською. На відстані 10–20 км за Сяном починались істинно польські землі. У багатьох селах мешкали українці — греко-католики. Про це свідчать церкви, збудовані у візантійському стилі. Але розмовляли польською. (…)
Зимою 1944/45 років поляки не раз намагалися напасти на Іскань, часто обстрілювали з кулеметів, удень постійно тримали людей у напруженні. (…) На пагорбах за селом українські постерунки постійно забезпечували охорону. (…)
Зв'язкові з Іскані провели нас полями між польськими селами: Тарнавкою, населення у якій вороже ставилось до українців, і Ясеницею Суфчинською, у якій кілька впливових людей на чолі з ксьондзом і вчителем не допускали до антиукраїнських випадів. Вони попередили про це навколишнє українське населення і слова дотримували. (…)
Після 11 квітня все українське населення стало до зброї, хто як міг. Всюди була організована самооборона, до неї вступали всі, від наймолодших до найстарших. У Пйонтковій, Жогатині і Яворнику впродовж усього дня і всієї ночі стояли в окопах постерунки з боку Дильонгової, а Яворник і Жогатин могли очікувати нападу «Сліпого» з іншого боку — від Боровниці. (…)
Уночі на 21 квітня три наші сотні оточили Боровницю і вдосвіта почався бій. Найдовше боронилися ті, хто втік на костельну дзвіницю. «Сліпий» зі своєю п'ятіркою «волиняків» утік відразу після перших пострілів. До 10 години все затихло, горіло ще декілька хат. Загинули три наших хлопці. Серед упійманих зі зброєю місцевих поляків було 27, які відзначилися під час нападів під командуванням Котвіцького на українські села (вони були у заздалегідь підготовленому списку). Їх розстріляли посеред села, решту відпустили. Людей попередили, щоб залишали хати, бо о 14 годині почнемо палити село. Нехай забирають усе, хто що може. Хлопці отримали суворий наказ нічого не брати. Не були то приємні сцени. Тут можна було побачити, хто винен у тому, що відбувається, хто що приніс з українських сіл. Звичайно завинили одиниці, напевно «Сліпий» зі своїми, але ми не мали іншого виходу. Люди боялися, щоб ми не вчинили так, як поляки у Бахові та Березці, покірно завантажили, хто що міг і як міг, і з плачем рушили дорогою біля Улуча за Сян. Ще на їхніх очах почали горіти хати. В одному обійсті спалили схований легковий автомобіль. (…)