Українська поліція не мала жодних політичних привілеїв. Її завданням було утримання порядку серед населення, а часто і захист цьрго населення. На території, населеній поляками, навіть у самому Перемишлі, німці залишили на попередніх посадах усю колишню польську адміністрацію. У тому числі й поліцію. (…)
В українську поліцію потрапляв найбільш свідомий елемент, бо тільки тут можна було отримати зброю і пройти військовий вишкіл, підготуватись до боротьби за Україну (…)
Свою сотню «Бурлака» організував у кінці липня 1944 року переважно з членів української поліції з околиць Перемишля. 4 серпня він провів перший бій з радянськими партизанами за селом Радава. За кілька днів до того більшовики разом з польською боївкою з Балігрода спалили 40 хат і розстріляли 16 найбільш свідомих українців з села Стенжниця — згідно зі списками, складеними поляками. (…)
Командир боївки «Біс» розказував про жнива на Волині у 1942 році. Він там був в українській поліції. У польських хуторах, які більшовики не встигли у 1940 році вивезти до Сибіру, майже всі поляки були озброєні. Існували цілі військові організації. Провіант і одяг конфісковували тільки в українських селах. Серед білого дня приходили у село, забирали худобу, продукти, одяг — все, що потрапляло до рук. Німці знали про них, але не чіпали. Охорона залізниці, мостів, промислових об'єктів, адміністративних будинків у містах також була у руках фольксдойчів, тобто поляків із Західної Польщі. Про це говорить навіть польський письменник Едвард Прус у своїх українофобських «творах», розглядаючи події на Волині після 1942 року. Він навіть не приховує, що там була повністю укомплектована дивізія АК зі штабом, генералами, хронікерами і що серед баншутців (охорона німецьких об'єктів) були «свої» люди. Тільки не згадує, що частини АК і баншутци грабували українське населення і знущалися з нього більше, ніж за Пілсудського. (…)
Силою виселили Цісову і Брилинці — села серед лісів між Перемишлем і Бірчою. (…) Військо Польське вдосвіта оточило село з усіх боків і наказало виселитись протягом одного дня. Ніякого транспорту не дали. У селі мешкали лише старі люди і жінки з дітьми. Не всі мали коней з возами. Разом з військом до села вдерлись поляки з Гути Бжуської, Бірчі й Коженця. На очах солдатів забирали собі все, що потрапляло під руки, і навіть з рук виривали. Частина з них під'їхала до села возами, залишивши їх на дорозі Бірча — Ольшани, і туди зносили награбовані речі.
Протягом ночі людей з Цісової і Брилинців пригнали під конвоєм до Перемишля, а звідти до Медики на кордон, на так званий фільтраційний пункт. Таких пунктів уздовж кордону було багато. Там НКВД перевіряло людей у своїх списках. Було багато випадків, коли поляки навіть без списків били хлопців і чоловіків, розуміючи, що більше такої нагоди не буде. Тому молодші намагались перейти через кордон уночі, а пізніше вже чекали своїх на території України. (…)
Коли почалось виселення, у селах Торки і Пождзяж зібрали по сто тисяч злотих, щоб викупитись. Хто вирішував їхню долю, хто одержав гроші чи, швидше, пропив їх — чи є у тому правда, важко сказати. Але виїзд було відкладено. Пізніше знову збирали гроші, але чим це закінчилось — не пам'ятаю. Здається, виселили. (…)
Села Яворник Руський, Пйонткова і Жогатин, розташовані вздовж малої річки, яка впадає у Сян в Іскані, оточило Військо Польське. Вже в перший день сюди приїхали сотні польських возів з-за Сяну — з Дубецка, Прухника, Яворника Польського та інших. Що у селах відбувалось — важко описати. Хапали все: одяг, домашнє кухонне начиння, збіжжя, картоплю. Були впевнені, що всі українці виїдуть і не зможуть усього забрати, — тому треба поспішати, щоб хтось інший не забрав, щоб добро не пропало. У хатах все перевертали, ламали, нищили те, чого не могли забрати. Приїжджали з дружинами і старшими дітьми, щоб більше набрати. Говорили, що Тищенко (уповноважений УРСР у справах переселення), коли побачив, що відбувається, просив людей, щоб швидше виїжджали, бо він нічим не може зарадити і допомогти.