Марія Ходань — Добра Ярославського повіту
(…) Як нас виселяли? Дали один віз — і геть з батьківщини! Протягом години. У вагоні для худоби зачинили купу людей. І так їхали. Два тижні. По дорозі потяг ставав на день чи два. Їли ми те, що взяли з дому. А як хтось не мав — інші давали. Довезли нас до Лідзбарка Вармінського і тут поділили по селах.
Привезли нас у середині травня, а 4 липня, добре пам'ятаю, поїхала назад, до Доброї. Нас таких було багато. Там на полях пшениця і все, що треба, а тут почало бракувати їжі. Я сама накосила косою дев'ять кіп. Мешкала у сусіда поляка, бо наші хати вже буяй зайняті. Зрештою, цілий день у полі, а в хаті тільки на нічліг. Сусід нічого не говорив.
Потім прийшло якихось двоє: «Збирайся, пані, разом з нами для перевірки документів». Надворі спека, жнива, з одягу нічого не Езяла, тільки те, що на мені. Забрали мене до Сеняви і відразу зачинили у в'язниці. Наступного дня завезли до Явожна. Щоб хоч якесь слідство провели і сказали, що і за що, цього не було. Запхали до барака і сиди! Якогось разу думаю собі, піду туди, де допитують, і запитаю, для чого і за що мене тримають стільки часу, бо це вже була осінь. Між нашими «опікунами» був один знайомий із Сеняви, то я пішла до нього. А ходила повільно, бо була вагітна.
Стукаю до контори — тиша. Входжу. Він перегортає якісь папери. Закінчив і питає, чого хочу. Тоді я питаю його: за що мене тут тримають? Бо ж я нічого поганого не зробила, то за що сиджу? А він мені каже: «Ви всі втікали до бандерівців». Нічого більше не сказав, тільки те, що сидітиму п'ятнадцять років.
19 грудня відчула біль. Кажу тій, що нас охороняла, що буду, напевно, родити і щоб вона десь знайшла мені лікаря. Вона завела мене до якогось такого маленького барака, до каютки з двома ліжками. Ці ліжка — то такі дерев'яні нари, прикриті папером з-під мішків. І так, на цьому папері, спала. Що, лікар? Який там лікар, не бачила жодного перед собою! Знаєте, так Бог дав, що хлопець народився без проблем… Сама приймала. А що мала робити?
Після пологів кажу, щоб дали якусь ганчірку загорнути дитину. Стражниця взяла папір з іншого ліжка, раз-два обгорнула дитину — і добре! На третій день кажуть, щоб поверталась у барак. А як я маю йти, коли нема у що загорнути дитину (а було 20 грудня). Дали мені нарешті якийсь плащ, і у ньому перенесла малого до барака. У бараку виділили мені місце — на верхніх нарах. Дали також ковдру, а в ній повно бліх. Так малого погризли, що жах було дивитись.
Я попорола свою спідницю і зробила з неї три пелюшки. У плащ і пелюшки загортала малого, бо що мала робити. Таких, як я, у цьому бараку сиділо 26. Діти були різного віку: рік, півроку і зовсім малі. Тут сиділи ми разом, а найгірше було з блохами, які без перерви гризли дітей! Купати не було в чому, бо це середина зими. Тільки обличчя протирала ганчіркою, а решта тіла аж таким маком вкрилась. Лише вдома я його викупала, через три місяці після потогів.
Годуі али нас чорною кавою, але це була кава тільки за назвою, без цукру Таку саму каву пила дитина. Навіть ложки мені не дали, у людей позичала. Ми отримували картопляний суп — картоплю давали свиням, а відціджену воду нам. Я це бачила, бо мені можна було ходити по подвір'ю. Страх, що робилося.
Люди думали, що таких, як я, будуть випускати. Ні в чому мене не звинуватили, бо ж у чому можна було звинуватити? Позбирали нас докупи, це було десь у середині березня, переписали, дали якісь папери з печатками й штемпелями і випустили. І сказали нікому не говорити, як було, бо каратимуть на смерть.
Вдома про мене нічого не знали. Думали, що я десь загинула.
Катерина Типа — Верхрата
Мене взяли з транспорту. У Горлицях. Зі мною ще дві мої сестри. Це було у середині травня. Після того як висадили нас із вагона, завезли до Любачова, у в'язницю. Трохи потримали і повезли до Варшави, щоб похвалитися, що бандитів у лісі впіймали (самі так говорили), хоча привезли звичайних людей із села. Там прийшла якась комісія, подивилась на цю злиденність, бідність. Усі обдерті, голодні й зарослі. Одна з жінок мала кровотечу, але ніхто її не рятував….
З Варшави нас спрямували до Явожна. По дорозі допитів не було. Почались лише у Явожні. Переважно питали: де бандити, де бункери, кому давали їсти? Нас із сестрами розділили. Молодшу відразу кудись повели з потяга. Тільки пізніше ми дізналися, що військові забрали її до себе. Працювати на городі.
У вагоні найгіршою була спрага. Ми кричали: дайте пити! Тоді відчиняли вагон, вибирали найгарнішу і кудись вели. По два-три дні не давали ні пити, ні їсти.