У таборі позапихали людей по бараках, могло бути навіть понад сто в одному бараці. Спали на триповерхових нарах з необтесаних дощок, без матраців, без ковдр. Підйом був о п'ятій ранку. Було трохи часу, щоб зібратись, помитись і швидко на шикування, де щоденно рахували в'язнів. Потім давали ніби сніданок — ріденьку каву. Потім допит, биття і допит. Застосовували досить вишукані методи, щоб ми тільки зізнались в «організації». Били гумовими і дерев'яними палками з цвяхами, набитими н і кінцях. Тільки кров бризкала по стінах, часто нас били ногами Думала, що після того всього буду глуха і сліпа. Мали також електричний стілець. Занадто «впертих» прив'язували до калорифера і били по п'ятах. Коли били по п'ятах, то здавалося, що голова від шиї відривається, увесь хребет болів. Часом і четверо «допитували», бо один не міг «упоратись». Одного разу принесли мене до барака на ношах, бо сама не могла йти. Дехто повертався на колінах і руках, а земля була посилана дрібними гострими камінцями.
Колись одна з дівчат, Катерина, кинулась на дроти під напругою. Тоді нас загнали до бараків. Заборонили виглядати, але якась визирнула. Кара була страшною. Ми стрибали навпочіпки, тримаючи в руках цеглини, було биття, все було. Це було на початку вересня. Персонал ставився до нас гірше, ніж до худоби. Зрештою, нас називали «бидлаками». Пережили страшні речі. Чудо, що витримали.
Хліб давали увечері. Четвертинку. Мав бути на ранок, до сніданку, але поки доходили від брами до барака, вже був з'їдений. Наймолодша сестра плакала. Говорила, що хоче їсти. Я віддавала їй половину своєї порції. Хліб був з половою, коли його стиснути, то він не вертався до попереднього стану. Не варто було ховати хліб на наступний день — уночі пропадав навіть з-під голови. Наші ліжка завжди мусили бути чистими. Охоронець протягував по них білою хустинкою. Як кару отримували «жабки» або щось інше з «великого репертуару».
Ми розмовляли між собою по-нашому, але тихо, щоб ніхто не чув, бо відразу кричали і сипались покарання.
Одного дня «інспекційний» побачив на підлозі соломку. Наказав дати ковдру, ми не знали для чого. Мусили покласти солому на ковдру і винести до туалету, а назад — бігом, бо били.
Мене тримали у таборі чотири місяці, а потім завезли на суд до Кракова. Там засудили на десять років за «приналежність до організації». Не було жодних доказів, тільки один з наших наговорив дурниць. Також був арештований, але його підкупили, давали добре їсти, пити, дозволили палити. І ще йому обіцяли, що випустять і дадуть нагороду.
Листи можна було писати лише з в'язниці, і лише тоді родичі дізнавалися, що сталось. Люди брали адреси одні від інших. Коли когось випускали, то розповідав, кого бачив, і таким чином встановлювали контакти.
Стефанія Михалик — Верхрата
Мене арештували у Любачові 21 травня. Через три тижні перевезли до Жешова, а 3 липня до Явожна. За що арештували? Не сказали. Лише пізніше дізналася, що ніби за УПА.
Наш барак — це була величезна дерев'яна шопа з двома чи трьома стінами всередині. Стояли трирівневі залізні ліжка, без матраців, без прикриття, ось так…
Найбільше запам'ятала «жабки» — стрибки навпочіпки з цеглинами у витягнутих руках. У цей час часто йшли дощі. Було багато калюж, біля найбільшої ми завжди чули: «Лягай!» Лягали. За момент команда: «Встати!» Хто не встигав, діставав палицею по голові. А старші не встигали так швидко підніматись, як молоді. Били доти, аж поки людина не вставала.
На допити брали переважно вночі. У мене тоді були довгі коси, закінчувались разом із сукнею. Слідчий накручував їх на руку і бив чим міг, а я не могла втекти. У таборі був старий перукар, пішла до нього. Взяв ці мої коси він у руки і каже: «Дитино, вже 35років я перукар, а такого волосся гир не бачив». Йому було шкода. Слідчий вже не мав, за що хапати. Втікала від нього, куди вдасться— за шафи, за стіл, крісла. Мені тоді було сімнадцять років.
У Явожні ходили до лазні. Санітар побачив, що чорна ззаду. Захворіла на тиф. Мене занесли до лікарні й поклали в коридорі, бо не було місця, хворіло багато людей. Робили уколи, давали щось попити і вилікували.
Тих кілька місяців у Явожні — то були допити, барак і абияке харчування. Хліба ніби не їли, а він зникав. Такий був голод. На капусті хробаків було стільки, як і листя, і все порізано навпіл… Адже щось треба було їсти. Питали, чи хтось хоче «добавки». Були охочі, але коли підходили, діставали… черпаком по голові.
9 вересня мене завезли до Кракова, а 12 відбувся суд. Мені дали рік. Але Верховний Суд опротестував і в лютому присудив мені… десять років.