Пам'ятаю, що в'язні ставились один до одного сердечно. Напевно, недоля об'єднує… Найгіршими були ті, що допитували. Навіть охоронники не були такі злі, а ті взагалі не вважали нас за людей. Страшними були ночі. Тільки пси гавкали довкола. Можна було це у певній мірі порівняти з Освенцімом. Не було тільки газу.
Богдан Тхір. Заповнення білих плям // Наше Слово. — 1990. — 14 січня(№ 2).
* * *
Фрагмент проповіді, яку 27 вересня 1992 року виголосив священик-митрат Степан Дзюбина на могилах жертв Явожна.
(…) Нас приїхало сюди так багато з усієї Польщі, щоб помолитись і віддати честь тим усім, хто спочиває в цих могилах вже 45 років як жертви табору смерті у Явожні. (…) Молимось також за наших сестер і братів, які у той чи інший спосіб були тут убиті тільки тому, що народились українцями. (…) Повертаючись думкою як до тих, хто спочиває у цих могилах вічним сном, а лежить їх тут приблизно 160 осіб, (…) так і до тих, хто через тортури і голод помер незабаром після звільнення з табору, належить згадати певні речі. Як в'язень цього табору, який на власні очі бачив і переживав разом зі співв'язнями все, що тут відбувалось, можу, напевно, об'єктивно оцінити причину їх ув'язнення та їхньої смерті.
Декого було ув'язнено за співпрацю з Українською Повстанською Армією, але їх у процентному відношенні не було багато, і тільки окремі з них загинули у таборі, бо після слідства їх вивозили на суд, а потім до різних в'язниць. У суді отримували дуже жорстокі вироки, включно з покаранням на смерть. Решта в'язнів — то були цілком невинні люди, навіть за тогочасного права, — їх було у таборі приблизно 4000. Чоловіків було приблизно 3000 (у тому числі 22 греко-католицьких і 5 православних священиків, з них тільки 3 виявили свою капланську гідність) і майже 1000 жінок різного віку, бо там були і малі діти, і молодь, і старі люди. Нікому не довели вини, незважаючи на нелюдські тортури і катування. Люди вмирали головним чином від голоду і від тортур. Для знущання з в'язнів, напевно, спеціально шукали садистів, які мали від катування задоволення. Припускаю, що вони так катували в'язнів, бо були переконані, що всі в'язні — це українські бандити, які мордували поляків, а наші священики їх довго до цього намовляли. Так їх було вишколено і так налаштовано проти нас. Я переконався у цьому на власній особі.
Я був арештований під час виселення з рідного села Гладишів на Лемківщині у рамках акції «Вісла», коли поїхав попрощатися з мамою і родиною. «Убівець», який арештовував мене, спитав, чи я римо-католицький, чи греко-католицький священик, а коли почув, що греко-католицький, то безсоромно сказав: «Цього нам досить!» Отож мене арештували і вислали до табору лише тому, що я народився греко-католиком. Я просидів там невинно півтора року, бо не було навіть жодного звинувачення. Напевно, я маю право сказати, як і інші в'язні, яких не віддали під суд, сиділи тільки тому, що народились українцями. Пізніше, коли після двох тижнів перебування в УБ в Горлицях мене везли разом з іншими в'язнями з усієї околиці у вагоні для худоби, то вже тут, у Сілезії, під час стоянки на станції наш вагон закидали камінням і викрикували, що у вагоні їдуть українські бандити, які вбивали поляків. Комусь було потрібно, щоб про нас така думка була. Те чинили вже тут, у Сілезії, бо там, на місці, жоден поляк не повірив би в це.
Після того як нас під сильним ескортом привезли зі станції Щакова до табору, нас вишикували на табірній площі, і якийсь капітан різко сказав нам — священикам (зі мною був священик Іван Булат, пробощ із Бортного на Лемківщині): «Ви, священики, винні у тому всьому, бо ви намовляли і заохочували своїх вірних, щоб убивали поляків. Ви в першу чергу за це все відповідаєте». Тоді я йому пояснив, що весь час працював як священик на західній Лемківщині, у Новосондецькому, де лемки жили у згоді й навіть дружбі з поляками, від рук лемків не загинув там ні один поляк.
Капітан сконфузився і сказав: «До перону, кого нам шут привезли?» І більше не відізвався. Хтось, напевно, інформував обслугу табору, включно з офіцерами, що всі в'язні, яких привозять до табору, це українські бандити, які вбивали поляків. Коли пізніше я працював у канцелярії табірної лікарні в секторі німецьких в'язнів і фольксдойчів, прийшов до канцелярії блоковий, що дуже доброзичливо ставився до нас. Я йому розповів, що всі в'язні, яких не віддали під суд, є невинними, а він сказав: «Але священик навіть не уявляє собі, що про вас усіх говорять і яке до вас ставлення!» Це все дуже виразно свідчить про те, що комусь потрібно було, щоб нас якнайбільше переслідувати, і тому формували таке вороже ставлення до нас табірної обслуги. Не виключено, що таким чином хотіли покінчити з в'язнями нервово, а може й фізично, і головним чином з інтелігенцією, бо коли з'явився тиф і табору загрожувала епідемія, то почали масово звільняти всіх в'язнів, вину яких не доведено, але нас, священиків та інших інтелігентів, тримали ще у таборі цілий рік, хоча ми були невинними, і влада добре про це знала. (…)