* * *
Фрагмент промови президента міста Явожно Анджея
Венгляжа на жалобній урочистості у Явожні 27 вересня 1992 року.
Високоповажні священики, єпископи, представники державної влади, представники Української влади у Польщі!
(…) Ми всі перебуваємо на місці, де поховані жертви Табору Полонених. Нинішня урочистість повинна вшанувати їхню пам'ять.
(…) Як господар цього міста, усім, хто лежить у цій землі, хто був у цьому таборі, всім тим, хто втратив своїх близьких у Явожнівському таборі, кажу Вам нині, як господар цього міста, — вибачте!
Перемишльські Дзвони. — 1992. — № 10–12.
РУКА «СПРАВЕДЛИВОСТЬ
15 травня 1945 року мене арештувала Саноцька безпека у Старому Загужі. Зв'язали руки дротом, укинули в автомобіль і завезли до УБ в Саноку. По дорозі били ногами куди попало. У камері сиділо 40 осіб. В У Б не допитували, тільки били всіх почергово. Через кілька днів нас транспортували до в'язниці, розташованої у Саноцькому замку, а звідти 19 червня скутими вивезли до Явожна.
У таборі почалося справжнє пекло. Всі бараки були заповнені арештованими. На нарах спали по дві особи, а бувало, що й по шість. На нарах піді мною спав старий греко-католицький священик Петро Мазяр з Ванькового, біля Ольшаниці. Після розвантаження транспорту в'язнів вишикували у три ряди. Вздовж рядів ходили якийсь офіцер, майор чи капітан, і другий, середнього зросту, з сотні «Хрона», псевдонім «Тіто», а насправді Йосиф Ковалевич із села Долина, біля Загужа у Саноцькому повіті. Ця людина прирікала на смерть багатьох наших людей. Потім нас відвели до лазні і впустили військо, яке почало нас усіх бити.
Наступного дня зранку мене забрали на допит. Там було чотири військових і два цивільних. Кімната п'ять на шість метрів, стіл і табурети. Перше запитання поставив мені українською «Тіто»: чи знаю районного керівника «Левка»? Відповів польською, що не знаю. Відразу вдарив мене в обличчя. Один з цивільних перервав Ковалевича і запропонував мені сигарету. Відповів, що не палю. Тоді він попередив, що як не буду повторювати за Ковалевичем, то мене повісять. Допит тривав майже цілий день.
Наступного ранку знову питали мене про «Левка». Заткнули мені рот ганчіркою, наказали лягти обличчям до підлоги, ноги поклали на табурет і майже дві години били металевими прутами по п'ятах. Так протягом двох тижнів били, копали, що я не міг уже поворухнути ні рукою, ні ногою, вкидали в ковдру, несли на допит, викидали з ковдри на підлогу і знову били. Усе тіло було у синяках, аж стало чорним.
На третій тиждень слідчий написав протокол, який диктував йому «Тіто». Не знаю, скільки було тих сторінок, бо не бачив протоколу
Приїхав військовий прокурор, але в очах моїх так мигтіло, що не міг розпізнати колір його мундира. Запитав, хто мене так побив. Мовчу. Щось запитав, спитав, чи вмію писати. Заперечив. Тоді він наказав поставити три хрестики, але я не міг навіть підняти руку.
Уранці 15 липня знову мене вкинули в ковдру, з ковдри — на вантажівку. Іншим в'язням зв'язали руки, завантажили і завезли всіх до Краківської в'язниці на Монтелупіх.
19 липня 1947 року відбувся суд. Прокурор прочитав загальний акт обвинувачення, напевно, один для всіх. Казав, що ми винні, бо вбивали людей. Нас було шестеро. Всі отримали кару на смерть. Прокурор спитав державного адвоката, чи має щось сказати на наш захист. Відповів, що не має.
З суду мене занесли до камери три на чотири метри, поклали на бетонну підлогу. До вмурованої в стіну штанги був прикріплений грубий ланцюг. На цьому бетоні я просидів 93 дні. Набряк зійшов, чорне тіло стало жовтим. Сорочка згнила, одягу не дали.
На третій день після вироку прийшов відділковий і запитав, хто хоче писати президенту прохання про помилування. Я погодився. Відділковий привів в'язня-поляка (також засудженого на смерть) з групи «Огня», що діяла в околицях Ліманової. Під проханням я поставив три хрестики. Потім три місяці очікування.
Щоденно виконували вироки смерті — розстріл або повішення. Засуджених забирали з камери переважно вранці й під вечір, зв'язували руки, вкидали до автомобіля, вивозили на єврейський цвинтар і там розстрілювали. Щоб заглушити постріли і крики, вмикали сирену. Але постріли було чути навіть у в'язниці. Вішали у тій самій в'язниці на Монтелупіх, а тіла потім вивозили. (…)