Выбрать главу

Джерела згаданого стереотипу слід, на моє переконання, шукати — поряд із старими антиукраїнськими фобіями і страшними згадками років окупації на Волині й у Східній Галичині — у пропагандистській тезі про чітке етнографічне польсько-українське розмежування у 1944 році, розмежування справедливе, після якого (що логічно випливало) на новій території Польщі вже не було українців, а щонайбільше лемки чи бойки, горці з невизначеною етнічною приналежністю. Ця теза поєднувалася з позицією, переконанням і прагненням не тільки комуністичної влади, але також принаймні більшості суспільства, що у відродженій «п'ястовській» Польщі нема і не повинно бути національних меншостей; передбачалось виселення не тільки німців і українців, але й литовців та білорусів. Ставлення польського народу до перспективи дальшого співіснування в одній державі з українцями було тоді вкрай небажаним, чому, зрештою, важко дивуватися. З плином років усе сильніше формувалось переконання, що це розмежування раз і назавжди вирішило проблему меншин у Польщі.

Логічним наслідком такого погляду було переконання, що частини УПА прибули до Польщі з України, бо ніщо інше не могло обґрунтувати їх присутності на захід від Бугу і Сяну. Цікаво, що цю тезу сприймали незалежно від усвідомлення факту виселення з Польщі до СРСР сотень тисяч українців, — це є черговий доказ того, що стереотипи існують і розвиваються незалежно від фактів. Щодо УПА, то справді влітку 1944 року на землях східної Польщі з'явилося багато сильних угруповань УПА, які, проте, здебільшого повернулись на свої батьківські території на сході, у Польщі ж залишилися місцеві підрозділи, сформовані з українців, що мешкали на територіях, залишених за Польщею.

Переконання щодо чіткого етнографічного польсько-українського розмежування спонукає також до фальшування проблеми теpopy стосовно цивільного населення. Більшість авторів зовсім замовчує польський терор щодо українців, пишучи водночас про масовий терор УПА на польських землях після 1944 року і підкреслюючи, що його масштаб був порівнянним з трагедією Волині і Східної Галичини у попередні роки. Коли, однак, справа доходить до прикладів, то виявляється, що в переважній більшості наведених акцій загинуло кілька або кільканадцять осіб. Найбільш гучний злочин УПА з того часу — вбивство у Балігроді (42 жертви), втім, згідно з поданим вище списком відбулося це ще під час проходження лінії фронту, коли містечко опинилось у нічиїй зоні. Інші гучні вбивства у Бещадах (Підкаліще, Середнє) відбулись ще під час німецької окупації.

З вітчизняних авторів про польський терор згадують лише Шота і Щесняк у своїй монографії «Дорога в нікуди», де перелічують напади на Пісаровці, Павлокому і Верховину, та В. Новацький у нарисі «Організація і діяльність Внутрішніх Військ: серпень 1944 — травень 1945»[56] Цей останній автор прямо пише не тільки про жорстокість польських військ В В, а й про застосування принципу групової відповідальності, про те, що в описаному ним періоді дії військ були спрямовані проти сіл, а не проти партизанів, а також про роль військ НКВД у боротьбі з підпіллям у Польщі. Як пише автор, за розглядуваний період у Жешівському воєводстві «вбито під час боїв і втеч приблизно 1000 осіб з частин УПА і цивільного населення. Ця кількість є значною і вказує на форми ведення боротьби. Власні втрати становили 18 вбитих», і ці дані вважає заниженими. При цьому, зважимо, тут ідеться про вбитих тільки урядовими формуваннями.

Максимальної величини антиукраїнський терор досягнув у

1945 році. У березні того ж року Внутрішні Війська вбили приблизно 540 мешканців Старого Люблінця, а в квітні 400 мешканців Горайця (ці дані наводить Новацький). У березні селянські самооборони з участю якогось лісового підрозділу вбили приблизно 300 українців у Павлокомі, а частина НСЗ — 400 зібраних уже для виселення українців у Піскоровицях. Інший підрозділ НСЗ у червні 1945 року вчинив напад на Верховину, вбивши приблизно 200 осіб, у тому числі 65 дітей. Численними були також випадки вбивств греко-католицьких священиків, як правило разом з родинами, їх усього загинуло понад 30. В околицях Сенявського Майдану навіть сталося так, що польський підрозділ (чи банда) вбив римо-католицького ксьондза, поляка, який засуджував вбивства українців. За даними УБП тільки від березня до червня 1945'року від рук польських підпільних формувань і банд загинуло понад 1500 українців.

вернуться

56

Z walk przeciwko zbrojnemu podńemiu, 1944–1947. — Warszawa, 1966.