Шота і Щесняк, як і всі автори, цілком випускають основну причину, через яку стало можливим проведення проти УПА такої масованої військової акції. Нею було вилучення УПА з амністії 1947 року. Ця амністія майже повністю очистила «польський» ліс, у якому залишалась лише жменька найбільш непримиренних. Враховуючи, що й українське населення було втомлене продовженням війни без шансів на перемогу і терором — УПА дуже далась взнаки також українцям, — можна без сумніву вважати, що амністія привела б до розпаду СКВ (сільських допоміжних підрозділів) і виходу з лісу щонайменше значної частини партизанів, особливо недавно мобілізованих. Сили УПА скоротились би і правдоподібно становили б значно менше ніж 1000 осіб, втрачаючи при цьому підтримку сільського населення, яке ПІСЛЯ амністійної «явки з повинною» розраховувало б на те, що військо захистить його від помсти «лісовиків». Цього всього польський уряд міг досягти одним розчерком пера, але не хотів. Причину такого рішення належить вбачати у непольському характері УПА, тодішня «національна єдність» мала обмежуватись поляками.
Трохи вище згадувалося про необхідність проведення рішучої акції проти українських партизанів, — безсумнівно, існувала така необхідність, безумовна необхідність їх ліквідації. Жодна держава не може терпіти на своїй території не підпорядковану їй збройну силу, а тим більше відверто ворожу їй силу, яка веде проти неї збройну боротьбу. Цього факту не змінює оцінка легальності державної влади і ставлення до неї громадян держави. З іншого боку, визнання необхідності ліквідації антиурядових партизанів (не тільки УПА) не виключає оцінки використаних у її процесі засобів, як і невживання певних заходів. І незалежно від того, у якій мірі проведення акції «Вісла» у тій формі було суверенно польським рішенням, а в якій її накинули всюдисущі тоді радянські радники, неможливо визнати справедливим ні масового виселення, ні застосованих при цьому засобів. Не можна також погодитися з генералом Блюмом, що це рішення «заслуговує на… позитивну оцінку історії». Суд історії не може бути аморальним, навіть якби ми погодилися, що політика сокири мусить такою бути.
Неправдивим є також погляд, ніби рішення про проведення акції «Вісла» прийняте під впливом випадкової, — якщо справді випадкової, то не є предметом нашого дослідження, — смерті генерала Сверчевського. Вже Герхард у згаданій статті виразно стверджує, що виселення розглядалося, тобто підготовлялося, ще у 1946 році, і вболіває, що рішення у цій справі прийняте так пізно, не зауважуючи, зрештою, що до моменту проведення амністії уряд не міг собі дозволити використання проти українців достатніх для такого роду акції сил. Той же Герхард, уже в «Заграві у Бещадах», зв'язує візит Сверчевського в Бещадах саме з підготовкою до акції «Вісла», оскільки вкладає в його уста її недвозначне оголошення. Так само більшість серйозних авторів (за винятком Шота і Щесняка) не називають у контексті підготовки до акції «Вісла» смерті Сверчевського, а пишуть про значення вдалого проведення виборів до сейму й амністії. Щодо рішення ПКБ від 17.04.1947 року, то, безсумнівно, тут не могло йтися про прийняття плану чи наміру, а про наказ, який приводив у дію готову машину. Це підтверджує визначений у ньому термін початку дій — усього 11 днів від дня рішення.
За розрахунками Шоти і Щесняка до акції приблизно проти 1800 партизанів і правдоподібно кількасот членів самооборони (СКВ), які справді взяли участь у боях, бо більшість із них пасивно піддалась виселенню, — отже, проти максимум 2500 людей кинули приблизно 20 000 солдатів і міліціонерів (на думку українських авторів це число є заниженим). До речі, Шота і Щесняк припускають тут явну маніпуляцію (с.428–431), оскільки сума чисельностей окремих куренів і боївок СБ становить 1800, але далі наводиться без жодного обґрунтування число 2500 членів УПА і 3000 осіб в кущах самооборони. З наведеного підрахунку випливає, що військо мало майже десятиразову перевагу, а не, як пишуть автори, трохи більшу як триразову. Це є, крім того, глобальна перевага, бо акція «Вісла» проводилась етапами, і на кожному з них польська сторона мала над УПА перевагу в людях (про матеріальну і говорити не доводиться), значно більшу, ніж та двадцятиразова, що, на думку Шоти і Щесняка, необхідна для ліквідації партизанів. Очевидно, що це ніколи не була перевага у масштабі однієї сутички, того не дозволяв рельєф місцевості. Але попри те певна частина УПА змогла вирватися з пастки.