Як я вже згадував, тільки невелика частина членів СКВ пішла до лісу під час виселення. Це тільки тоді під Влодавою виникла сотня Володі, а відносно нечисленна боївка Смирного в Словаччині виросла приблизно до 60 осіб. З діяльністю цього, останнього, підрозділу пов'язано багато незрозумілого і брехні. Спочатку це була охорона естафетної лінії, що з'єднувала крайове керівництво УПА у Східній Галичині з УГВР, вже еміграційним політичним центром. Ця частина, щоб не загострювати відносини з Чехословаччиною, забезпечувала себе грабунками і конфіскаціями у польській частині західної Лемківщини. Лише після виселень Смирний сформував більший підрозділ, напевно з лемків, які втікали до Словаччини. У Жешівському оборона проти вивезення була практично неможливою, натомість на Любельщині, де воно почалося пізніше, певна частина українців сховалася з майном глибоко в лісах, не охоплених партизанською діяльністю, також і в старих таборах АК у Сольській Пущі. Після закінчення боїв вони повернулися до своїх, часто спалених, будинків, щоб потім довгі роки вдавати себе за поляків.
Операціям проти УПА всюди передувало виселення населення. У Бещадах були виселені також поляки і зосереджені в Завадці Мороховській, Мокрому, Щавному і Куляшному (це була форма, яка згодом у В'єтнамі дістала назву стратегічного села), щоб потім доволі швидко дозволити їм повернутися додому. З виселення інколи вилучали українців, зайнятих на залізниці, у лісництві, на шахтах, а також у Перемишлі і Ярославі. На західній Лемківщині були випадки залишення мішаних родин та ветеранів Червоної Армії і Народного Війська Польського. У таких випадках рішення приймали військові командири й уповноважені УБП — директива передбачала повне виселення.
Правила виселення передбачали надання кожній сім'ї одного товарного вагона. Але з самого початку було прийнято норму: 2 родини на вагон. Це, правдоподібно, випливало з того, що помилкова оцінка кількості українців у Польщі (80 тисяч замість 150) призвела до підготовки занадто малої кількості вагонів. «Нормативний» транспорт складався із 40 критих вагонів і 10 платформ, які мали вмістити 300 переселенців (тобто 80 родин по 3–4 особи), 120 голів худоби і 30 возів[57]. Отже, вже наперед було встановлено, що більше половини виселених мала виїжджати лише з ручним багажем, хоч майже всі виселені були селянами. Тож вантажилось і більше — у перших 40 транспортах в Ольштинське прибуло 4260 родин, тобто більше ніж 100 родин у транспорті. З колишнього Бещадського повіту виселено 34 026 осіб (відповідно 10 000 родин), які забрали з собою 3242 коня, 6796 корів, 7174 вівці й кози, 1353 свині, 2978 возів і 1789 плугів[58]. Отже, тільки менше третини родин мала віз, кожна третя — коня, кожна п'ята — плуг, трохи більше половини — корову. Навіть враховуючи, що перед виселенням вже багато родин насправді могли не мати коней і возів, кількість яких завжди зменшувала війна, не підлягає сумніву, що диспропорції значною мірою випливають з акції виселення. З розповідей виселених відомі випадки, які напевно були швидше правилом, ніж винятком, змушування селян залишати села протягом 2–3 годин, обмеження дозволеного багажу до 25 кг на особу, а також — головним чином у горах, де військо почувалося невпевнено, — вивезення населення вантажівками, що не давало змоги забрати худобу, а якщо додати до цього постійні «реквізиції», в першу чергу коней і возів, то дістанемо достатньо повну картину ситуації. Відомою є інформація про те, що при вивантаженні транспортів в Ольштинському на 1 вантажівці було навіть по 8 родин, тобто приблизно 30 осіб. Людей буквально обдерли.
У процесі самої акції «Вісла» їй не надавали пропагандистського розголосу. Інформація у пресі була швидше обмежена — трохи про бої з УПА, трохи про прибуття в Ольштинське переселенців з «Жешівщизни» або і з центральної Польщі. Темою дня тоді була так звана битва за торгівлю. Лише у 1956 році в пропаганді почали використовувати тему боротьби з УПА, подаючи акцію «Вісла» як відповідь на смерть генерала Сверчевського і вираження слушного гніву польського народу. Наскільки це було пов'язане з приходом до влади у керівництві ПОРП шовіністичної фракції та ідеології, які з часом дістали заслужену назву ендокомуни, не можу оцінити, але думаю, що ретельніший аналіз залежності пропагандистської політики стосовно національних меншин (крім євреїв, бо це окреме питання) від боротьби за владу в ЦК був би дуже повчальним.