Наслідки акції «Вісла» були страшними. Як той, безпосередній, значною мірою неминучий, бо ліквідація УПА могла бути лише менш кривавою, але не безкровною, так і цей, опосередкований, — 150 тисяч вигнанців, знищення соціальних зв'язків української спільноти Польщі. Відбудовані заново, вони не повернулись до попередньої форми і не досягли стану, до якого привела б їх природна еволюція за минуле 40-річчя. Українці в Польщі стали розпорошеною діаспорою, позбавленою опори на те, що для кожного народу є найважливішим, — малу батьківщину, родинну землю, а також, хоча це вже інша тема, — велику Батьківщину, бо радянська Україна нічого для них не робить. Усе ще українці в Польщі живуть життям не то емігрантів, не то біженців, досить несміливо — хоча останнім часом усе сміливіше і недовірливіше, — заявляючи полякам про своє існування. Травма тих років дуже глибока, а безглуздя — чи теж продумана антиукраїнська пропаганда — продовжує підтримувати та підкріплювати недовіру до Польщі й поляків.
Вину за все це не можемо покласти виключно на уряд. Акція «Вісла» — остання у довгій низці актів насилля в історії наших обох народів — відбулася без будь-якого протесту з польського боку, при загальній мовчазній підтримці. А пізніше ставився не уряд, а народ до українців, які жили серед нас, як до нездоланного зла, навіть гірше, хотіли вірити, що це народ убивць, гайдамаків і т. д.
Не всі, це правда. Але достатня більшість, щоб ми могли сказати: народ. Сказати: ми. І вдарити себе в груди.
Післямова
Підсумовуючи тритомний перегляд конфліктів між двома слов'янськими народами протягом шести віків, важко сказати, що проблема вичерпана. Розвиток подій показує, що ставити останню крапку ще рано. Щоб краще усвідомити собі проблему і висновки, які випливають з неї, нагадаємо найважливіші факти.
Початком конфліктів було порушення поляками кордону Галицько-Волинського князівства у середині XIV століття. Український народ, змушений до безперервної боротьби з татарською ордою і польською та московською державами, не зміг завоювати тривалу незалежність. На захоплених територіях поляки проводили безперервний процес денаціоналізації, який не перервали навіть поділи Польщі. Коли після Першої світової війни українці почали будувати власну державність, більшовицька Росія разом з нововідродженою польською державою ефективно нейтралізували цю діяльність. Боротьба за свободу, якою керувала Організація Українських Націоналістів, перейшла у підпілля.
Оскільки придушення революційного руху виявилось неефективним, польська влада у переддень вересневої катастрофи почала шукати інших способів ліквідації української проблеми. Під час окупації цю діяльність продовжував еміграційний уряд у Лондоні. На всіх землях Західної України, які у міжвоєнний період належали Польщі, мобілізовані від початку війни польські частини почали збройну боротьбу з українцями з метою утримання польської окупації на Волині й у Східній Галичині та повної деукраїнізації Закерзоння. Поряд з націоналістичними формуваннями, підпорядкованими лондонському уряду, у боротьбу включились польські комуністи під московським командуванням, лісові бандитські групи, жадібне до грабунків цивільне польське населення — всі пронизані ненавистю до українців за те, що насмілидись боротись за власну державу на власній землі. Після просування фронту на захід поляки підключили до акції військові й поліцейські сили повторно відродженої держави, щоб завершити знищення своїх громадян операцією під кодовою назвою «Вісла».
Як луна минулого звучить сьогодні заява прокурора (документ 2) про початок розслідувань у справі «масових злочинів, вчинених зі шкодою для польських громадян — мешканців східних земель у 1939–1956 роках». Проблема має два аспекти — правовий і моральний. Перший дещо заплутаний, оскільки польська держава припинила існування у 1939 році і різанина поляків відбувалася на території іншої держави, яка не підлягала польській юрисдикції. Можна було б пояснювати, що коли на чужині був уряд, то формально існувала і держава, проте суть у тому, що ця держава окупувала землі силою, тобто беззаконно. Стосовно Східної Галичини Рада Послів легалізувала сваволю постфактум на 25 років, але за умови відкриття українського університету і надання йому автономії. Польща не виконала жодної з цих умов і надалі залишалась тільки окупантом.