Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.
Яблоновський твердить, що найперша мазовецька колонізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з часом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Соколів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.
Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князівства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час поселятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Лише тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за винятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391–1392 і 1440–1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.
Проте експансія католицизму на православне Підляшшя почалася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польських колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спустошення серед православ'я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизматиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші.
Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було кандидатів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші перейшла у католицизм, тому не могла писати про православ'я. Польські письменники обминали релігійну тематику, щоб не розбивати міфи про польськість цієї землі. Віднайшовся, одначе, документ, який дає змогу встановити, у яких місцевостях Підляшшя мешкало населення, що тоді називалося руським, і як з плином часу воно зникло.
Це записи з середини XVII століття, які переховувались у чоловічому монастирі святого Онуфрія у Яблучній (повіт Біла Підляська). Вони були відомі українцям під назвою «Грамотка», а серед росіян — «Пом'яннік» і містили перелік живих і померлих парафіян, чиї імена були згадувані під час богослужіння.
Надбужанський храм отримав широке визнання у населення, тому що утримався у православній вірі, хоча інші прийняли латинський обряд. Монастир став регіональним центром православ'я і притягував паломників з обох берегів Бугу, збирав пожертви за здоров'я і на вічну пам'ять, занотовував осіб-жертводавців і дату внеску. Перелік тисяч імен перемежовувався короткими зведеннями про найважливіші події. Занотовувались події протягом цілого століття, до середини XVIII століття.
З лівобережного Побужжя, тобто Підляшшя, у цих записах виділено назви приблизно 80 місцевостей, головним чином у російському звучанні, тобто ті, що не завжди збігаються з польськими назвами. Це були такі місцевості:
Повіт Біла Підляська: поселення Біла, Ціцібор, Докудів, Ломази, Россоші, Лешна, Липинка, Домбровиця Мала, Домбровиця Велика, Вичулки (Присілки. — Є.П.), Теребеля, Ольшанка, Славатичі, Кузавка, Кодень, Окчин, Копитів, Костомлоти, Полоски, Заблоття, Мацяшівка, Яблочин, Ганна, Довгоброди, Хорошчинка, Міжлісся, Крива Вілька, Добринь, Малашевичі, Ленюшки, Болотків, Саївка.