Йошка Фішер
Історія повертається
Світ після 11 вересня і відродження Заходу
«Чимало говорилося про те, що ось-ось настане кінець історії. Гадаю, що нічого такого нема і в заводі. Кінець історії, як його колись уявляв собі Геґель, полягає в створенні універсального суспільства. Зрештою, ми на власні очі бачимо не те, що історія добігає кінця, а те, що вона починається наново».
І. «Ласкаво просимо до пустелі реального»[2] — Кінець повоєнної доби та новий тоталітаризм
«Завоювання світу — мрія давня, і будь-яка віра прагне завоювати світ, ризикуючи перетворитися при цьому на простий засіб завоювання світу».
Уранці 11 вересня 2001 року відійшов у минуле той повоєнний період, який відкрився 9 листопада 1989 року падінням Берлінського муру. У політичному плані XXI століття, на думку Тімоті Ґартона Еша, розпочалося зі страшного терористичного акту, який розхитав світ: «Якщо падіння Берлінського муру править за кінець короткого століття, то є всі підстави вважати, що насправді XXI століття почалося зі зруйнування Всесвітнього торгового центру. Ласкаво просимо до іншого прекрасного світу»[4]. Коли того дня терористи джихаду творили історію, вдавшись до безпрецедентного масового вбивства, світ як глобальне медіа-село спостерігав за всім у прямому ефірі CNN, тому хвилі шоку, що його викликав цей, образно кажучи, військовий напад на Сполучені Штати, останню твердиню глобальної сили у сучасному світі, досягли найдальших куточків земної кулі. «Напад на Америку, далебі, змінить плин історії насамперед тому, що, перш ніж розпочалося XXI століття, всі події в світі більш ніж будь-коли залежали від рішення однієї країни, Сполучених Штатів, — а отже тому, що неможливо спрогнозувати, як вплине напад на психологію цієї країни»[5].
Часом, аби змінити хід історії, вистачає дня, інколи — кількох годин. У такі цілком особливі дні історія впадає в очі кожному й зачіпає всіх. Архіскладні структурні зміни зорієнтовані на подію, на одне-єдине велике зрушення, тож пізнати їх, зрозуміти й осмислити можна лише з огляду на ту чи іншу мить. Такий день годен повернути долю світу в інший бік. Цей незвичайний драматизм сучасники відчувають одразу: політичні події сягають небаченого досі емоційного напруження. Це дні, коли переводяться стрілки епох, зачинається новий період історії. Таке трапилося 28 червня 1914 року, коли у Сараєві попрощалися з життям австрійський архикнязь Франц Фердинанд і його дружина Софі, таке сталося вночі 9 листопада 1989 року, коли повалили Берлінський мур, а потім 21 грудня 1991 року, коли відійшов у небуття Совєтський Союз, після чого завершилася холодна війна і канув у Лету світ, розділений навпіл.
Поміж цими епохальними подіями та днями настало коротке й жорстоке XX століття, «епоха крайнощів», як слушно назвав цей період великий британський історик Ерік Гобсбаум[6]. Жоден інший час у всій історії людства не приносив досі стільки безглуздя, насильства, вбивства і кровопролиття, диктатури, війни і геноциду, як те ж таки нещодавнє XX століття. З іншого боку, жодне попереднє століття не просунулося так далеко шляхом науково-технічного, соціального й політичного поступу[7]. Ще в Першу світову вояки ганяли верхи на конях, а з Другої світової людство вийшло з атомною бомбою. Між кіньми й бомбою — всього-на-всього тридцять один рік і дві світові війни[8]. Ця глибока двоїстість XX століття увиразнюється на прикладі одного з двох фактів: 1914 року короновані особи зіштовхнули між собою власні народи. Починаючи з 1945 року, спершу лише на заході, а відтак, від 1989 року, майже по всій Європі як одну з форм влади запроваджували демократію. Наразі Європу можна справедливо назвати континентом демократії і права — лише 60 років, а який неймовірний поступ!
Щойно впав Берлінський мур, людство, здавалося, розласилося, діставши новий тривалий період миру. Звісно, тільки-но скінчилася холодна війна, як через надмірні очікування від миру дійшло до гострих конфліктів у Перській затоці, Східній Африці і на Балканах, але це були — з точки зору жителя Старого Світу — війни й випадки геноциду на периферії, і то коли криваві війни на Балканах уже зависли дамокловим мечем над європейцями. А проте всі ці жахи не відбили у більшості жителів Європи та Сполучених Штатів охоту досхочу насолодитися перевагами миру, що заступив гонку озброєнь і холодну війну. Слідом за п'ятьма десятками років холодного протистояння у всьому світі дух часу на Заході був налаштований на відступ, на відбіг від політики, на ухиляння від криз і конфліктів у світі й на переважання приватної сфери над політичною. «Збагачуйтеся!» — таке гасло лунало у дев'яностих роках минулого століття в промислово розвинених країнах Заходу. «Забудьте про кризу, покиньте думати про конфлікти й не завертайте собі голови цією триклятою політикою! Зменшуйте податки, боріться з бюрократією, зменшуйте вплив держави і поверніть людям їхні гроші та їхню свободу!» До цього чи чогось подібного закликали засоби масової інформації, парламентарі та виборчі кампанії. Держава, її бюрократія та фінанси опинилися під сильним тиском, біржа панувала, декому вдавалося зібрати великі статки, часто-густо тільки на папері, а подекуди й насправді, однак ті миттю збігали за водою.
Кінець XX століття в центрах світової економіки минув під знаком епохального технологічного оновлення, прориву в царині інформаційних технологій, отже мав на собі ознаку не менш масштабної фінансової спекуляції, що зухвало приміряла на себе шати «нової економіки» й «нового ринку». Десятиліття почалося зі сміливої тези Френсіса Фукуями про «кінець історії»[9]. А з огляду на тривалий розквіт економіки США деякі сміливі науковці навіть провістили кінець економічних циклів і появу безвизового капіталізму. Наразі з'ясувалося, що все це — небилиця, вияв пихи і звичайнісінька побрехенька[10]. Мильна бульбашка спекуляції луснула, і 11 вересня 2001 року історія ще раз завдала удару — блискавичного, жорстокого, руйнівного. Цього дня світ зробив крутий поворот, і вже не біржа, а політика відтепер мала знову заповнювати біржовий бюлетень історії.
Всі ці сприятливі мрії про спокійніший світ після закінчення холодної війни, надії на справжні переваги миру і прекрасні ілюзії про кінець політики, відступ держави і очевидне переважання економіки над політикою — «It's the economy, stupid!»[11], — були поховані 11 вересня в Нью-Йорку під уламками зруйнованих веж-близнюків разом із тисячами невинних людей[12]. Політика, а з нею й буцімто закінчена історія, повернулися з кривавою гримасою жаху. Давньогрецький філософ Геракліт, попередник сократиків, який ще в V столітті до н. е. називав війну матір'ю всіх речей, раптом став значно ближчим нашому часові, ніж будь-який із численних інвестиційних банків та біржових курсів.
Ця нова війна почалася не на околицях міжнародної політичної системи, а достоту посеред найважливішого фінансового центру світу, в південній частині Манхеттена. Фатальний «Ground Zero» цієї війни, що її провадить тероризм джихаду проти Сполучених Штатів Америки та західного світу, міститься вже не у Фульдському коридорі, а просто біля Волл-стріт. Цього разу міжнародний тероризм поцілив у економічне й політичне серце наймогутнішої країни сучасності, й цей мерзенний злочин неминуче захитав світ, змусивши його вдатися до політики насильства. Світ був глибоко вражений жахливими подіями 11 вересня, і образи, почуття та настрої Перл Харбора 1941-го року та Сараєва 1914-го раптом знову виринули з темряви майже забутої історії. «11 вересня смерть скосила втричі більше американців, аніж їх загинуло від терористичних нападів упродовж останніх тридцяти років. Кількість жертв разів у двадцять перевищувала ту цифру, що стала наслідком теракту, влаштованого 1995-го року місцевим резервістом Тімоті Маквеєм, коли вибухнуло авто посеред Оклахома-Сіті, і щонайменше відповідала рівню втрат живої сили, що їх Америка зазнала 1941 року внаслідок нальоту трьох сотень японських бомбардувальників на Перл Харбор. Коментатори присягалися, що це грім серед ясного неба, що Сполучені Штати не бачили такого років із шістдесят, що це справжній прецедент і жодних аналогів досі не було. 11 вересня принесло щось цілком нове»[13].
2
Slavoj Žižek: Willkommen in der Wüste des Realen, Wien 2004, S. 23: «Успіх стрічки „Матриця“ братів Вачовські довів цю логіку до краю. Фізична реальність, у якій ми живемо, — річ віртуальна, створена й керована велетенським мегакомп'ютером, з яким усі ми пов'язані; коли герой (його грає Кіану Рівз) втручається в „реальну дійсність“, він опиняється посеред пустельного краєвиду, повного спалених руїн, — на них перетворила Чикаго глобальна війна. Ватажок повстанців Морфеус звертається до нього з іронічним привітанням: „Ласкаво просимо в пустелю реального“. Чи не те саме, бува, сталося 11 вересня у Нью-Йорку?»
4
Timothy Garton Ash: Amerikas Entscheidung. Beginnt jetzt das 21. Jahrhundert?, in: SZ, 14.9.2001, S. 17.
6
«Слідом за трагічною добою 1914-року до наслідків Другої світової війни років із двадцять п'ять-тридцять тривало вкрай високе економічне зростання і соціальна перебудова, які, вочевидь, змінили людське суспільство значно фундаментальніше, ніж будь-який інший відтинок часу такої ж тривалості. Цей період у ретроспективі можна розглядати як своєрідну золоту добу, і мало не одразу, щойно на початку сімдесятих років він добіг кінця, його так, власне, і сприймали. В останній частині століття відтак почалася нова доба занепаду, непевності й кризи, а для більшої частини світу, як-от для африканських країн, країн колишнього Совєтського Союзу та колишньої соціалістичної частини Європи, насправді зайшла доба катастрофи [...] З перспективи дев'яностих років здавалося, що коротке XX століття торує шлях від однієї кризи, викликаної короткою золотою епохою, до іншої, з видом на невідоме й сумнівне, але не конче апокаліптичне майбутнє». Eric Hobsbawm: Das Zeitalter der Extreme. Weltgeschichte des 20. Jahrhunderts, München / Wien 1995, S. 20.
7
«У середині XX століття Артур Кьостлер написав роман про совєтський режим і його показові процеси, що його він назвав „Опівдневе сонце“. Ця назва — моя метафора всього XX століття, не лише совєтського режиму. Але в цьому столітті водночас багато де з'явилось і „Яскраве сонце опівночі“. Атож, як ми дивимося на це таке неоднозначне століття, то наша точка зору значною мірою залежить од часу і місця». Immanuel Wallerstein: Absturz oder Sinkflug des Adlers? Der Niedergang der amerikanischen Macht, Hamburg 2004, S. 35.
8
«XX століття почалося 1914 року, щойно вибухнула Перша світова. Цьому передували півтора десятки років, що правили за продовження Belle fipoque, такий собі танок à la Шніцлер, де у штраусівських вальсах кружляли панство та буржуазія в імперії Габсбурґів, у кайзерівській Німеччині і в Англії під зверхністю Едуарда. Перша світова раптом розчинила пекло. Світ накриває хвиля насильства і руйнації небаченого досі масштабу. Всі оптимістичні уявлення про дійсність, ідею прогресу, всі цінності й принципи було одним духом поставлено під сумнів. Сьогодні нам ясно, що ця реальність тяжіла на цілому столітті, аж до етнічних чисток у Сребрениці і незбагненному, але водночас такому реальному геноциді у Руанді, внаслідок якого загинуло пів-мільйона людей». Daniel Belclass="underline" Aufstieg and Fall der Ideologien, in: SZ, 16. /17.1.1999, S. III.
9
«Сполученим Штатам та іншим ліберальним демократіям доведеться подивитися в очі тому факту, що після колапсу комуністичної системи світ, у якому вони живуть, дедалі менше залишається колишнім світом геополітики і що правила і методи історичного світу не пристають до життя у світі постісторичному. Держави останнього перейматимуться здебільшого питаннями економічними — наприклад, заохоченням конкурентоспроможності та новаторства, управлінням внутрішніми і зовнішніми дефіцитами, підтримкою повної зайнятості, спільним розв'язанням серйозних екологічних проблем та ін. [...] Постісторичний світ — це світ, у якому прагнення до комфортного самозбереження взяло гору над бажанням ризикувати життям у битві за престиж і в якому боротьба за панування поступилася місцем загальному, раціональному визнанню». Francis Fukuyama: Das Ende der Geschichte, München 1992, S. 379 f.
10
Кенічі Омае влучно змалював настрій того часу, зазначивши, зокрема, що національна держава гратиме порівняно з силами світової економіки лише другорядну роль: «Дещо дивне — і для багатьох вельми тривожне — сталося на шляху до „нового світового порядку“ колишнього президента Буша: старий світ стискається. Це видно насамперед із того, що, тільки-но скінчилася холодна війна, стара система союзів і противенств між промислово розвиненими країнами розтрощилася до цурки. Менш ясно, однак, але ще важливіше те, що тріщить по всіх швах сама сучасна національна держава — цей артефакт XVIII і XIX столітть. [...] Так воно вже є, що національні держави грають у світовій економіці лише другорядну роль». Kenichi Ohmae: Der neue Weltmarkt.
11
«Вся справа в економіці, бовдуре!»
12
Така різка зміна ставлення США до ролі держави у світлі подій 11 вересня дуже ясно звучить у виступі президента Джорджа Буша на тему становища в країні (State of the Union Adress), що його він зробив перед обома палатами Конгресу 29 січня 2002 року: «Але після того, як Америка зазнала нападу, здається, вся країна глянула на себе в люстро і краще розгледіла себе саму. Нам нагадали, що ми — громадяни зі своїм зобов'язанням щодо інших, щодо нашого краю й історії. Ми менше думали про речі, що їх можна було призбирати, і більше про те добро, що його нам до снаги зробити. Занадто довго наша культура казала: „Тобі подобається, — ти робиш“. Наразі Америка затямила нову етику й нове переконання: „Ну ж бо, візьмемося за це“. На прикладі жертв солдат, героїчних дій пожежників у ім'я своїх співгромадян, а також мужності й великодушності самих громадян, ми раптом здали собі справу з тим, якою може бути нова культура відповідальності. Ми хочемо бути нацією, що служить [своїм] вищим цілям». Bericht zur Lage der Nation 2002. Rede von Präsident George W. Bush, на сайті: http://bit.ly/fischer-uk-01.
13
Strobe Talbott u. Nayan Chanda (Hrsg.): Das Zeitalter des Terrors. Amerika und die Welt nach dem 11. September, München / Berlin 2002, S. 9.