Народну Республіку Китай вважають одним із потенційних конкурентів Сполучених Штатів у XXI столітті, бо країна, враховуючи її величезну чисельність населення, велетенську територію, неймовірне економічне зростання, роль лідера у сфері технологій та політичний статус ядерної держави і постійне членство у Раді Безпеки ООН, матиме, здається, всі передумови для цього. «Якщо Китай зберігатиме внутрішню стабільність, — сказав Генрі Кіссінджер, — то йому судилося стати великою державою і йому, отже, буде до снаги кинути виклик Сполученим Штатам. Але не тільки він: Індія, Бразилія і Росія мають схожі параметри, а перешкод їм певною мірою доведеться подолати менше»[61].
Звісно, донині залишається без відповіді одне з насправді головних питань майбутнього Народної Республіки Китай, а саме, як довго протримається ця велика країна з чимраз гострішим протиріччям між економічною базою майже нестримного капіталізму і досі живою диктатурою комуністичної партії. Як і Росія, КНР має драматичну проблему з модернізацією, навіть якщо структурована вона, властиво, інакше. Як і в самій Росії, питання щодо майбутнього демократії і верховенства закону стане центральним питанням модернізації[62]. Проте більшість експертів, які накидають оком на стрімку динаміку розвитку Китаю і направду потужний потенціал країни, оцінюють усе однозначно оптимістично: «Ті, хто звертає увагу лише на проблеми Китаю, звісно, проймаються песимізмом. Одначе величезні проблеми наражаються на величезну протидію. Китай стоїть на початку свого розвитку і має неабиякі можливості для розширення. Він використовуватиме ці можливості, як використовував їх упродовж останніх двадцяти років»[63]. У не надто віддаленому майбутньому Китай готується заступити Японію в ролі провідної держави Східної Азії. Чи обійдеться все без серйозних непорозумінь і суперництва? Японія вирішить свої структурні проблеми і залишить позаду економічний застій. Уже сьогодні постає питання про те, як Японія визначатиметься, змагаючись за владу на регіональному і глобальному рівні, і в якій формі вирішуватиметься японсько-китайський конфлікт, а ще краще, як він урівноважуватиметься. У кожному разі, Японія набуде ще більшого значення в майбутньому для американських інтересів у Східній Азії з огляду на чимраз ближче глобальне протистояння між Китаєм і США, ніж має сьогодні.
Наразі державна система Східної Азії нагадує Європу кінця ХІХ-початку XX століття. У своєму політичному аналізі політичної системи Генрі Кіссінджер назвав сучасну Азію не інакше, як «світом рівноваги»[64], на відміну від західних демократій. Там у глобальному плані спостерігається, ймовірно, найвиразніша соціальна та економічна динаміка модернізації, що йде нога в ногу з глибокими соціальними протиріччями та політичними системами, яким ще треба довести свою здатність проводити реформи й перетворення. До цього слід додати майже винятковий акцент на політиці національних інтересів аж до мислення у категоріях регіональної гегемонії і нового глобального позиціонування. Національне суперництво з претензіями на гегемонію, гонка озброєнь, що може викликати нестабільність, дедалі виразніше панування націоналістичних ідеологій і стійких регіональних конфліктів із великими ядерними ризиками на Корейському півострові і на Тайвані — це конкретні насильницько-воєнні реалії в цій частині світу, що, отже, і не обіцяє тривалої стабільності. До того ж, народжувані держави Азії майже всі мислять у категоріях термоядерної сили, ще ж надто — світового панування, проте з іншого боку вони не мають структур і традиції колективної і кооперативної безпеки в регіоні на противагу їхнім інтересам, суперництву й страху. Якщо нам сьогодні доводиться говорити про небезпеку класичної регіональної гонки озброєнь аж до ядерної сфери, це не в останню чергу стосується Східної та Південної Азії[65].
Якщо не зважати на суперництво основних азіатських держав, кризовий пояс на цьому континенті тягнеться від Тихого океану до Середземного моря — з Філіппін та Індонезії через Шрі-Ланку, індійсько-пакистанський конфлікт у Кашмірі, Афганістан і Центральну Азію, Кавказ аж до конфліктів на Близькому і Середньому Сході та в державах Магрибу. У кризах цього великого регіону регіональне суперництво між державами, етнічні конфлікти, релігійний фундаменталізм, тероризм, наркотики і незаконний обіг зброї, а також наполегливі спроби опанувати технології постачання зброї й заволодіти зброєю масового знищення, аж до ядерної, витворюють ризиковану політичну й соціальну суміш. Конфлікти у цій частині Азії найрішучіше впливатимуть на майбутнє безпеки й стабільності в Європі. Реалістичний аналіз стратегічної загрози для європейської безпеки в найближчі роки, а можливо, навіть десятиліття, братиме до уваги головним чином цей регіон, адже тут чекають на відповідь ключові питання європейської безпеки.
У цьому регіоні є також значна частина світових запасів нафти і газу, а також найбільші серед відомих сховищ цих копалин. І так само регіональна гонка озброєнь серед азіатських наддержав — надто коли вони дотягуються до Близького Сходу — безпосередньо зачіпатиме європейські інтереси у сфері безпеки, бо вона не тільки здатна негативно вплинути на глобальну ядерну стабільність і цілу систему контролю над озброєнням, а й прямо загрожуватиме європейській безпеці. Північна Африка й Магриб, хай вони і не належать до Африки, є ланками цього кризового поясу, отже, ми маємо справу з геополітичною зоною зламу, яка тягнеться від Тихого до Атлантичного океану, належить здебільшого до мусульманського культурного простору і охоплює наразі найнебезпечніші конфлікти всесвітньої політики. Тим-то не випадково, що в цьому просторі слід шукати витоки й підвалини ісламського тероризму.
У XXI столітті Африці на південь від Сахари загрожує доля забутого континенту, внутрішні кризи, війни і конфлікти якого можуть відчутно поглибити його відхилення від глобального розвитку. Попри страшне число загиблих унаслідок громадянських воєн та епідемій, рівень народжуваності залишається високим (близько 2,5 відсотка; в період з 1995 по 1999 рік загальна чисельність населення збільшилася з 578,5 до 642,8 млн. чол.), темпи економічного зростання — низькими, а в багатьох найбідніших країнах, розітнутих громадянськими війнами, навіть негативними[66]. Кількість бідних жителів Африки, яким доводиться жити на один, щонайбільше на два долари в день, у період з 1987 по 1998 рік досягла свого піку. З десяти найбідніших країн нині дев'ять розташовані в Африці (серед десяти найбагатших країн, окрім Сполучених Штатів і Японії, решта представляє європейський континент, у той час як перша десятка держав, розташованих залежно від розміру валового національного продукту, включає на рівні зі США і Японією ще Канаду, Китай і Мексику)[67]. З 34,4 млн. чоловік, хворих на СНІД, 24,5 млн. живуть на південь від Сахари, й тільки там (насамперед через СНІД) і в деяких частинах колишнього Совєтського Союзу тривалість життя між 1990-98 рр. знизилася, тоді як по всьому світі вона зростала[68]. Ці факти і цифри доводять, що значна частина Африки дедалі швидше біднішає, тож у майбутньому доведеться зважати на підвищену чутливість до криз і конфліктів. Усе це для Європи, коли не брати до уваги будь-які гуманні міркування, не що інше, як обнадійливий сигнал. Оскільки багато що свідчить про те, що в XXI столітті африканський континент важитиме для європейської безпеки чимраз більше, бо сусідство Європи й Африки має стратегічний характер.
У світі держав на південь від Сахари, — попри Нове партнерство в інтересах розвитку Африки (NEPAD) ініціативних державних діячів Африки і створення Африканського союзу (AU), — кожна держава переймається щонайбільше своїми внутрішніми і міждержавними конфліктами, замість працювати гуртом задля подолання відставання у розвитку континенту і забезпечення активної ролі Африки в глобалізованому світі з політичного, економічного, культурного та соціального погляду. Тим не менше, було б страшенно недалекоглядно, історично безвідповідально і злочинно недбало з точки зору політики безпеки для Європи списувати цей сусідній континент у політичному і економічному плані, або й легковажити як неістотний для політики в XX столітті. Таке ставлення до африканського континенту якраз із боку європейців, якби ті так чи так не звертали на нього уваги, варте було б не лише морального осуду, бо Європа не може і не мусить ухилятися від своєї історичної відповідальності за конфлікти і стихійні лиха в Африці. Проте безвідповідальне ставлення видавалося б, приміром, вельми нерозумним і з геополітичних причин, адже Європа сусідить із Африкою, а кризи і конфлікти в країнах Африки на південь від Сахари неминуче зачіпають світ держав у північній частині континенту. Події 11 вересня недвозначно дали зрозуміти, що просторова відстань у глобалізованому світі — поняття доволі умовне[69]. Просто списати цей величезний континент із його величезними проблемами і забути для європейської безпеки було б, отже, у XXI столітті дуже ризиковано, бо припущення, що кризи й стихійні лиха в Африці не досягають великої землі, а надто берегів Старого світу, виправдати важкувато[70].
61
Henry Kissinger: Die Herausforderung Amerikas. Weltpolitik im 21. Jahrhundert, München / Berlin 2002, S. 194.
62
Щодо різних стратегій модернізації Китаю і Росії див.: Joseph Stiglitz: Die Schatten der Globalisierung, Berlin 2002, S. 2002 if. Джозеф Стіґліц. Глобалізація та її тягар. К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 252 с.
64
Kissinger: Die Herausforderung Amerikas, S. 145. Див. на це також: S. 149: «Щодо регіональних суперечок, азійські країни довели, що схильні до насильства більше за європейські, очищені від різанини Другої світової війни. [...] На відміну від Європи XIX століття, в Азії немає єдиної, однорідної рівноваги; сам розмір, а також культурні та історичні відмінності витворили разом дві стратегічні рівноваги: в Північно-Східній Азії Китай, Японія, Росія та США взаємодіють, накидаючи оком на неспокійний Корейський півострів; у Південно-Східній Азії Китай, Японія та Сполучені Штати — це головні дійові особи, з інтересами яких мають узгоджувати свої устремління В'єтнам, Таїланд, Австралія і Філіппіни. Крім того, більшість азіатських країн лише визначається зі своєю роллю».
65
«Крім того, що вона стає центром економічного поступу, Азія є також потенційним політичним вулканом. Проте, переважаючи Європу в економічному розвиткові, Азія позбавлена регіонального політичного розвитку, їй бракує багатосторонніх структур співпраці, які переважають на європейських політичних краєвидах [...] В Азії нема нічого подібного до Європейського Союзу чи НАТО». Бжезінський 3. Велика шахівниця. Пер. О. Фешовець. Івано-Франківськ, Аілея-НВ. С. 153.
66
2001 року в щорічній доповіді Світового банку щодо Африки стан континенту на південь від Сахари зображено так: «Економічне зростання в Африці 2000 року було неоднозначним. Якщо в Мозамбіку та Уганді воно досягло 7%, а в 14-и інших державах — 5%, рівень виробництва в країнах Африки на південь від Сахари за останні два роки в середньому знизився, здебільшого внаслідок заворушень та політичної нестабільності. Крім того, значне зростання цін на нафту 2000 року викликало в деяких країнах несприятливі зовнішні струси, а ринок для інших основних експортних товарів практично зник. У більшості країн регіону і далі панує висока нерівність, а зростання не перевищує ставки у 5%, яка дозволяє запобігти зростанню кількості бідних. Значна частина населення досі не має доступу до базових послуг і не може успішно брати участь в сучасному економічному житті. Серйозною проблемою для людського розвитку в Африці залишається ВІЛ / СНІД, який звів нанівець збільшення очікуваної тривалості життя в деяких країнах. Окрім того, Африка відчула на собі зниження рівня економічної допомоги — від $ 32 1990 року до $ 19 на душу населення 1998 року». World Bank: Annual Report 2001, Africa, документ на сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-04 (С. 65).
69
Див. з цього погляду: Princeton N. Lyman u. Stephen Morrison: The Terrorist Threat in Africa, в: Foreign Affairs 83, Nr. 1, Januar / Februar 2004, S. 75 if.
70
«Західна Африка перетворилася на символ світової демографічної, екологічної та соціальної кризи, в якій кримінальна анархія виросла до справжньої „стратегічної“ загрози. Хвороби, перенаселеність, злочинність, брак ресурсів, біженців міграції, посилення розпаду національних держав і міждержавних кордонів і дедалі більша влада приватних військ, охоронних фірм і міжнародних наркокартелів сьогодні крізь призму Західної Африки видно як на долоні. Західна Африка править за належний вступ до питання, які часто вкрай неприємно обговорювати і на які наша цивілізація наразиться найближчим часом. Аби позначити політичний світ, яким він буде за кілька десятиліть, [...] мені слід почати з Західної Африки». Robert D. Kaplan: The Coming Anarchy. Shattering the Dreams of the Post Cold War, New York 2000, S. 7.