Відколи в Південній Африці 1992 року відійшов у минуле білий режим апартеїду, можна вважати, що доба революційного антиколоніалізму й національно-визвольного руху в Африці скінчилася. Проблема багатьох африканських країн і досі полягає в тому, що в їхньому випадку йдеться не про національні держави зі своєю історією, а про країни, створені за кілька років наприкінці XIX століття колоніальними державами з урахуванням їхніх інтересів і, по суті, без огляду на історично посталі реалії етнічних кордонів і конфліктів. «У XIX столітті кілька країн, здебільшого розташованих у Північній Атлантиці, до смішного просто завоювали решту неєвропейського світу», — слушно констатував Ерік Гобсбаум[71]. Тоді, у фазі «високого імперіалізму» 1885-1914 рр., «стався поділ Африки як безжальний акт політичного злиття сотень квазідержавних місцевостей і племінних влад у сорок країн за умови довільного зазначення кордонів»[72]. Деякі африканські країни наразі переживають другу дуже сильну «внутрішню» деколонізацію, в процесі якої протиріччя у створених колоніальними силами державах часто-густо переростають у громадянські війни. У разі війни ці конфлікти можуть навіть загрожувати територіальному єднанню, а отже територіальній цілісності або навіть існуванню держави. При цьому фатальну роль у багатьох із цих внутрішніх воєн і конфліктів досі грають постколоніальні інтереси до сировини з боку західних компаній і уряду, надто коли йдеться про нафту, алмази й стратегічні метали.
З погляду економіки більшості африканських країн доводиться боротися з тривалим спадом, тим більше що основна сировина і сільськогосподарська продукція Африки (кава, бавовна і т. д.) роками спадає в ціні на світовому ринку, тоді як циклічні загрози підвищення цін на нафту лягають важким тягарем на плечі найслабших африканських національних економік. Може статися так, що майже весь континент, якщо не зважати на просте постачання сировини та інших сільськогосподарських продуктів, буде цілком відділено від світового ринку, вирішального у плані майбутнього розвитку інформаційних технологій. Окрім того, в країнах Африки на південь від Сахари авторитарні й неефективні режими — радше правило, ніж виняток, скрізь буяє корупція, на низькому рівні залишається економічна продуктивність, рівень освіти низький, неграмотність висока, а ендемічні захворювання, зокрема, СНІД, загрожують внутрішній соціальній структурі всього африканського суспільства.
Тим не менш, і в Африці існують зони неймовірної стабільності, сталого економічного зростання, прогресу в галузі освіти і грамотності, приклади успішного подолання руйнівних громадянських війн та ефективної боротьби зі СНІДом. Коли проаналізувати причини цих успіхів, то знову і знову впадають в око ті ж таки чотири чинники. Перший — «справний» уряд і демократичне, ефективне управління, низький рівень корупції та функціонування незалежної судової системи. Другий — ефективніше використання міжнародної фінансової допомоги та допомоги для розвитку. Третій — жодного втручання міжнародних сировинних інтересів у внутрішні справи цих країн. Нарешті, четвертий — відсутність внутрішніх воєн і конфліктів, інакше кажучи, надійний національний консенсус.
Ці позитивні тенденції успішного творення національного консенсусу, розвитку демократичних інститутів та економічного оздоровлення доводять, що Африка — аж ніяк не безнадійний континент. Навпаки: знайти позитивні альтернативи розвитку цілком реально. Вирішальне значення в цьому плані матиме внутрішня стабільність, регіональна співпраця в економіці і політиці, а також поліпшення доступу до ринків для експорту африканської сільськогосподарської продукції на розвинені ринки Півночі нарівні з «належним» управлінням, розбудовою демократичних і державно-правових установ, освітою і професійною підготовкою, а також ефективним навчанням та профілактикою ВІЛ / СНІД. Якраз у світлі недавнього досвіду боротьби з тероризмом та його причинами сприяння цьому позитивному розвитку має стати невід'ємною складовою активної та профілактичної політики у сфері безпеки. Інвестиції в безпеку в XXI столітті — це не тільки витрати на армію та розширення її можливостей.
Центральна й Південна Америка, що належать до південної частини Західної півкулі, а якщо вірити Генрі Кіссінджеру, і до «світу демократій», долучаються до розділеного образу сучасності. Помітний політичний і економічний прогрес на континенті подекуди йде під руку зі значною вразливістю економіки до криз. Закінчення холодної війни в більшості країн Латинської Америки, поза сумнівом, привело до значних успіхів демократизації, що їх справедливо можна назвати «історичними» (наприклад, Мексика пережила першу за 71 рік зміну президентської влади демократичним шляхом!). Громадянські війни і диктатури, що терзали країни роками, інколи навіть десятиліттями, добігли кінця, коли не брати до уваги Кубу і цілком відрубний приклад Колумбії. У багатьох країнах Латинської Америки після тривалої громадянської війни настала національна згода. Демократична зміна уряду внаслідок вільних і таємних виборів стала наразі радше правилом, аніж винятком, та й економічний і соціальний розвиток, щоправда, залежно від регіону, довший час проходить цілком позитивно.
Великою проблемою в Латинській Америці залишається надійність і функціональність демократичних інститутів, а також стійка економічна стабільність. Соціальне становище значної частини населення досі залишається тяжким і злиденним, характеризується безробіттям, визисками, неписьменністю та малограмотністю. В 1994 році в Мексиці вибухнула так звана «текіла-криза» песо, потім, у січні 1999 року, настала черга Бразилії з її валютою, реалом, а восени 2001 року дійшло до валютної та банківської кризи в Аргентині, певно, одній з найбагатших країн на континенті. Ця коротка історія кризи, що зачепила економіку й сферу валютної політики, у драматичний спосіб виводить проблемну ситуацію трьох найбільших національних економік Латинської Америки. Чого на континенті бракує, то це насамперед стабільності з погляду економічної політики та довіри до політики фінансової. Чилійська республіка обрала власний шлях економічного розвитку, насправді мудріший і стабільніший, аніж шлях, яким ідуть її сусіди, проте країна не входить до числа найбільших національних економік Латинської Америки.
Мексика завдяки своїй участі в Північноамериканській зоні вільної торгівлі (NAFTA) вкупі з США і Канадою має суттєво виграти в тому, що стосується значної стабільності й економічної динаміки, а укладення загальноамериканської угоди про вільну торгівлю (FTAA, Free Trade Association of the Americas) насправді має дати успішні результати (хоча є обґрунтовані сумніви, що своєї мети угода досягне 2005 року), отже економічної динаміки й політичної стабільності на континенті загалом істотно побільшає. Така панамериканська зона вільної торгівлі створить величезний внутрішній ринок в усій Західній півкулі, а отже неабияк змінить пріоритети у світовій економіці завтрашнього дня. Якраз Європі не випадає легковажити цей розвиток.
72
Haak Taschenatlas Weltgeschichte, hrsg. v. Hans Ulrich Rudolf und Vadim Oswalt, Gotha 2003, S. 146. Пор. також: Der Groβe Ploetz, 32. Auflage, Freiburg 1998, S. 708 f.