З огляду на війну, яку їм довелося вести між собою, націонал-соціалізм і совєтський комунізм опинялися в центрі чільних політичних конфліктів, які неминуче загрожували міжнародній державній системі й водночас мали дати їй лад. У плані націонал-соціалізму це був ще й здебільшого чільний європейський конфлікт, який призвів до Другої світової війни, а відтак у ході цієї війни, починаючи з 1941 року, переріс у конфлікт глобальний. Кінець Другої світової війни 1945 року означав не тільки розгром нацистської Німеччини, а й поділ Європи та світу між найбільшими державами-переможницями — США і Совєтським Союзом. Щодо цього поділу державної системи союзники домовилися в Ялті, і Ялтинська система за кілька років привела до цілковитого розгрому фашистської Німеччини та холодної війни, що її вже було не відвернути через загрозу атомного знищення з обох боків.
Конфлікт із Совєтським Союзом було розв'язано вже не в гарячій війні, — за п'ять десятиліть холодного протиборства й гонки озброєнь він урешті-решт скінчився виснаженням і зрештою зникненням Совєтського Союзу. Впродовж півстоліття цей чільний всесвітній конфлікт визначав увесь світовий порядок. З нинішньою міжнародною системою, проте, нам навряд чи йдеться про новий чільний конфлікт, адже для нього просто бракує супротивників. У плані стратегічного потенціалу і симетричної військової могутності (держава проти держави) Сполучені Штати стоять зосібна, виступаючи єдиною унікальною світовою державою, — це роль, на яку не претендує жодна інша держава або можливе об'єднання держав. Джихад-тероризм далекий від наміру розхитати цю владу. По-справжньому важливим питанням стане те, якою буде ціна загальної політичної, економічної та культурної перемоги над ним і довгострокового втягнення США (а також Європи) у бойові дії на Близькому Сході й чи не призведуть, бува, ці витрати у перспективі до проблеми сприйняття більшістю американців і європейців. Визначальною складовою відповіді на це питання цілком очевидно стане проникливість і сміливість стратегічних рішень Заходу.
З іншого боку, для майбутнього міжнародного порядку і миру в XXI столітті вирішальне значення матиме те, як глибоко, як міцно цей новий тоталітаризм укоріниться в ісламському світі і яким духовним і політичним впливом на окремих його поборників і організацій він вирізнятиметься. Коли Заходові, а насамперед мусульманським державам і суспільствам, вдасться приборкати й ізолювати цей тоталітарний виклик, то 11 вересня не матиме жодних довгострокових ризиків для регіонального та міжнародного порядку. Утім, якщо спроба ізоляції, а також швидкого усунення цієї небезпеки та її глибокого коріння лусне як обруч на діжці, то джихад-тоталітаризм може перерости у постійну терористичну загрозу для миру в тому чи іншому регіоні, а разом з тим і у всьому світі, навіть якщо він і дасть початок новому глобальному чільному конфліктові в класичному розумінні.
Втім, як розвиватиметься цей конфлікт, повною мірою залежатиме від того, якою буде стратегія Заходу в боротьбі з новим тоталітаризмом. Наслідком недалекоглядної і неясної стратегії стала б мимовільна ескалація конфлікту, отже розширення бази підтримки цього нового тоталітаризму в мусульманському світі. А це, своєю чергою, підвищуватиме відновну здатність терористичних мереж і в такий спосіб, імовірно, істотно затягуватиме протистояння. Основне питання полягає не тільки в тому, чи пощастить знищити цей тероризм силами армії і поліції, але ще й у тому, чи насправді вдасться позбавити живлення його соціально-культурне коріння завдяки позитивним альтернативам. Знову ж, це політичне завдання вкрай складне і щоб вирішити його, потрібно чимало часу, а отже його можна порівняти з пошуками позитивної відповіді на системне запитання під час холодної війни.
Наразі силу і тривкість нового тероризму можна оцінити хіба на око. Через це треба виходити з двох майбутніх сценаріїв: оптимістичного й песимістичного. В основі оптимістичного сценарію лежить припущення, що джихад-тероризм ще з кінця дев'яностих років почав підупадати, виразно сягнувши піку в тому ж таки вересні, а отже неминуче піде вниз. Атож, із цього погляду 11 вересня можна вважати спробою зупинити у такий спосіб процес занепаду і дати рухові новий поштовх. Цю тезу обстоює головним чином Жиль Кепель у своїй «Чорній книзі джихаду»: за його словами, лишається чекати, «чи допоможе катастрофа, яка спіткала Америку 11 вересня 2001 року, як гадали її призвідники, надати чимраз слабшому рухові ісламізму „другого дихання“ і відвернути захоплення влади»[37].
Пряма атака на Сполучені Штати викликала величезну негативну реакцію, яка за короткий час вибила з-під ніг тоталітарного ісламізму його територіальну базу в Афганістані, суттєво посилила тиск переслідувань на кадрових працівників «Аль-Каїди» по всьому світі і у світлі швидкої воєнної поразки в Афганістані значною мірою послабила його легітимність в арабо-мусульманському світі. Крім того, західні суспільства істотно вдосконалили апарат служби безпеки й поліції, і багато режимів в арабо-мусульманському світі самохіть чи під тиском США — звісно, і в тому, і в іншому разі з метою самозбереження, — співпрацюють із міжнародною коаліцією, борючись із тероризмом.
Оптимістичний сценарій майбутнього аж ніяк не розраховує на швидкий кінець тероризму, проте вже з часу 11 вересня з'ясувалося, що, попри велику кількість безневинних жертв, сил терористів вистачало хіба щоб наскочити на так звані «м'які» цілі на околицях. Тож, хай певний час терор і лишатиметься викликом, та йому вже не дано зміцніти, тому в середньостроковій перспективі завдяки агресивній політиці сили його загрозу можна принаймні суттєво стримати, якщо не цілком перемогти. За цим оптимістичним сценарієм уже сьогодні можна виключити досягнення його тоталітарних і злочинних стратегічних цілей, бо з цього погляду джихад-тероризм навряд чи здатен на щось більше, аніж викликати тяжкі, проте далеко не безмежні жертви поміж цивільного населення.
Інша думка лежить в основі песимістичного сценарію, й наслідки війни США та їхніх союзників проти Іраку та тривала окупація країни можуть зробити свій внесок у розвиток цього сценарію. На першому місці тут стоїть небезпека, що в недалекому майбутньому новому тероризмові справді вдасться зворохобити район Перської затоки та Саудівської Аравії, до того ж, за активної допомоги Заходу. Бо війна в Іраку та її наслідки крок за кроком усувають чільне протистояння радикальних моджахедів на регіональному рівні, вимітаючи, як мітлою, віджилі націоналістичні диктатури й авторитарні режими. До всього, стратегія демократизації, як і реальність присутності американських та західних солдатів, що сприймається як «іноземне панування», викликають мусульманізаційний шок [Islamisierungsschock] в арабському й мусульманському світі. Тим-то вільні вибори, — взяти, приміром, Алжир, або зміцнення «ХАМАСу» на палестинських територіях, — цілком можуть стати інструментом мусульманізації.
До того ж, через війну в Іраку і західну військову присутність у Межиріччі арабський націоналізм та ісламізм загрожують злитися в одне, подібно до того, як мусульманізувався спротив ізраїльській окупації палестинських територій. Оскільки США та їхні західні союзники в Іраку змушені були вплутатись у безперспективну в військовому і політичному плані партизанську війну, вона сама собою викличе радикалізацію в мусульмансько-арабському світі, збиватиме з пантелику помірковані уряди в регіоні й заганятиме Захід у глухий кут між війною високих технологій і тероризмом смертників. Така безвихідна ситуація вже сьогодні характеризує стосунки Ізраїлю й Палестини, хіба з однією вагомою різницею: Ізраїль беззастережно бореться за своє існування. Натомість у США є варіант повернення, і якщо колись у недалекому майбутньому вони врешті-решт під тиском постійних втрат наважаться відступити (націоналісти і моджахеди вважатимуть це перемогою над Сполученими Штатами і Заходом загалом), це матиме найсерйозніші негативні наслідки для стабільності в регіоні. Водночас це, певна річ, істотно зашкодить інтересам безпеки Заходу, а надто Європи як прямого сусіда в регіоні. Тим-то у Європі, на відміну від США та інших неєвропейських союзників, ідея відступу сприймається з величезними застереженнями.
37
Gilles Kepeclass="underline" Das Schwarzbuch des Dschihad. Aufstieg und Niedergang des Islamismus, München 2002, S. 22. Див. також у цьому плані S. 11: «Швидше за все, організувавши і благословивши ці жахливі злочини, вони прагнули представити їх як переможний бій у справедливій і священній війні, надихнути мусульман на об'єднання під прапорами джихаду для досягнення повної перемоги ісламістських рухів у мусульманських країнах. [...] Саме в контексті втрати мобілізаційних здібностей ісламістських ідей у мусульманських країнах і слід розглядати таку руйнівну і демонстративну атаку тероризму проти святинь американської цивілізації. Ця акція являла собою спробу подолати занепад за допомогою нищівного насильства. Його натхненники прагнули пробудити симпатії мусульман, в інтересах яких ісламісти нібито і ведуть нерівну боротьбу з невірними».