З іншого боку, від початку відмова Ізраїлю у праві на існування з боку арабо-палестинців мала фатальні наслідки. Напад арабських армій стався наступного дня після проголошення Держави Ізраїль і обернувся суттєвими територіальними втратами. Якби в той час арабські держави пристали на план розділу, запропонований Організацією Об'єднаних Націй 1948 року, то територія Палестини нині була б набагато більшою, ніж простір у межах кордонів 1967 року, який виділили палестинці і міжнародне співтовариство на створення палестинської держави. Палестино-арабська сторона своїми спробами перемогти Ізраїль у війні і звести нанівець факт його заснування не тільки щоразу наражалася на невдачі, а й спричинилася до багаторічної трагедії палестинців. Мрія про войовниче завоювання обернулася таборами біженців, десятиліттями окупації і дедалі більшими територіальними втратами. Бо законне право палестинців на власну державу не випадало і не випадає обстоювати шляхом війни проти Ізраїлю, оскільки ця стратегія просто означає загрозу існуванню Ізраїлю. Досягти цієї законної національної мети палестинців можна лише у балансі з Ізраїлем і у мирний спосіб, тобто шляхом компромісу щодо історичних територій.
А проте історія конфлікту на Близькому Сході складалася по-іншому. Обидві арабо-із-раїльські війни 1948 і 1967 рр. призвели до значної втрати територій Палестини та арабських держав-сусідів Ізраїлю, і досі їх пощастило лише частково надолужити дипломатичним шляхом завдяки ізраїльсько-єгипетському мирному договору. Ізраїльсько-йорданський мирний договір уже не охоплював Західний берег і Східний Єрусалим, адже раніше Йорданія відмовилася від цих двох областей на користь палестинців. Під час холодної війни конфлікт на Близькому Сході правив за частину глобальної конфронтації Сходу і Заходу, а з кінцем її дійшло до стратегічного перерозподілу ваги на користь Ізраїлю. Єгипет був виключений з народного фронту визволення Палестини ще раніше, а з розпадом Совєтського Союзу й інші великі арабські держави, що ворогували з Ізраїлем, втратили вирішальну політичну та військову підтримку. Крім того, Організація визволення Палестини (ОВП) через свою підтримку іракського диктатора Саддама Хусейна після його вторгнення в Кувейт опинилася практично в ізоляції і в арабському світі. Ізраїль під час першої інтифади збагнув, що законні інтереси палестинців до своєї держави не випадає постійно ігнорувати, не завдаючи при цьому серйозної шкоди як країні зокрема, так і демократії взагалі. Всі ці події нарешті проклали шлях мирному процесові в Осло.
Мирний процес був заснований на двох передумовах: по-перше, перспективі порозуміння двох держав з метою припинення конфлікту, а по-друге, створенні нового Близького Сходу, в якому Ізраїль співпрацював би на засадах міцного миру в регіоні. За передумову, однак, правило визнання права Ізраїлю на існування, припинення всіх військових дій на постійній основі, відмова від окупації, ліквідація поселень і створення палестинської держави. Цей процес мав би відбуватися поступово. Він скінчився нічим, по суті, з трьох причин: так і не прийнятого рішення палестинської сторони щодо заснування і розбудови держави з одного боку і приєднання до збройної боротьби із застосуванням терору проти Ізраїлю з іншого, з непевності, ще ж надто — розбіжності з приводу остаточного статусу (тобто щодо території майбутньої палестинської держави), отже, тривалої поселенської діяльності Ізраїлю на окупованих територіях, і, нарешті, браку планування щодо палестинського державотворення і «будівництва нації» в цьому мирному процесі з боку дійових осіб, з обох боків, а також з боку міжнародного співтовариства.
В результаті цей розпочатий в Осло мирний процес звівся до постійного терору проти Ізраїлю, а тоді дійшло до повного розірвання перемовин. Наслідками цього краху стали подальші територіальні втрати для палестинців через продовження поселенської діяльності, посилення окупації і загостреної у руслі так званої «другої інтифади» терористичної війни проти Ізраїлю, що призвело до важких втрат серед цивільного населення з обох сторін. На цьому етапі стався терористичний напад на Сполучені Штати 11 вересня 2001 року, і конфлікт знову перейшов у інше стратегічне середовище — у «війну з терором», яку провадила Америка. Тим-то стратегічний позиційний виграш Ізраїлю у світлі конфлікту Схід-Захід вкотре збільшився, бо було цілком ясно, що США і далі провадитимуть проти всіх форм тероризму політику цілковитої нетерпимості. Проте найбільше ця нова політика наддержави, наляканої жахіттям Нью-Йорка і Вашингтона, стосується мусульманського арабського світу, а також терористичної війни, спрямованої проти Ізраїлю.
Вже великою політичною помилкою було припущення, що завдяки подвійній стратегії перемовин і насильства можна наблизитися до мети окремої палестинської держави. Для Ізраїлю-бо перспектива появи по сусідству палестинської держави, з теренів якої виходив би жах для ізраїльтян, є справжнісіньким кошмаром, отже, це є річ цілком неприйнятна. Кампанія терору зробила Ізраїль не те що безкомпроміснішим, а просто непоступливим, адже на її тлі знову постало питання про існування, отже пролунав заклик «Більше ніколи!». Відтак ізраїльська сторона доскочила межі компромісу, і дійшло до цілковитої втрати довіри до палестинців. Відтепер знову важили тільки перевага і витривалість. Ще серйознішою помилкою стало ігнорування після подій 11 вересня фундаментальних змін парадигми в політиці США. Внаслідок цього палестинці загналися у ще більшу ізоляцію і підупали на силі.
Ізраїль, з іншого боку, після червневої війни 1967 року з окупацією Західного берега, Східного Єрусалиму і сектора Гази теж потрапив у стратегічну та демографічну скруту, бо частка арабського населення під управлінням Ізраїлю значно виросла. З огляду на суттєво вищі темпи зростання арабського населення в Ізраїлі і на окупованих територіях і обмежені можливості подальшої імміграції ззовні, можна приблизно підрахувати, коли частка арабського населення між річкою Йордан і Середземним морем перетвориться на більшість. Тривала окупація — таку гадку висловлюють не тільки представники лівих партій і в таборі «голубів», але й дедалі частіше в партії Лікуд — витворила б, урешті-решт, із єврейської держави Ізраїль двонаціональну державу [binationalen Staat], в якій більшість постійно утискувала б меншість. Утім, у недалекому майбутньому це поставило б під загрозу не лише єврейський характер Ізраїлю, а й ізраїльську демократію.
Як вирішити цю дилему Ізраїлю? Альтернативою в принципі може бути тільки створення палестинської держави, себто рішення на дві держави [die Zwei-Staaten-Lösung]. Щоправда, з цієї держави з одного боку не може виходити загроза для Ізраїлю, а з іншого не може вона являти собою і територіально роздрібнене, слабке, а отже нежиттєздатне утворення, на яке палестинці ніколи не можуть пристати і не пристануть. Це питання не вирішене й досі, але щоб досягти міцного миру, на нього слід знайти відповідь. Загалом уже план розділу Організації Об'єднаних Націй від 29 листопада 1947 року в абстрактній формі містить вирішення конфлікту, бо тільки на підставі поділу території двох держав, отже, взаємоприйнятного рішення для двох держав законні інтереси обох народів можна звести до спільного мирного знаменника. Відтоді цьому регіоні багато чого сталось і дійшло до великих змін, істотно змінилась і політична обстановка у світі. Зазначення кордону, як воно спершу існувало на плані розділу 1947 року, вже стало історією. Формула поділу майбутнього матиме геть інакший вигляд і неминуче вимагатиме узгодження з обох сторін, проте такий підхід, в принципі, лишатиметься єдино правильним: гарантування Ізраїлю права на існування і убезпечення його єврейського характеру з одного боку і право палестинців на власну життєздатну демократичну державу з іншого можна узгодити у мирний спосіб тільки в взаємовигідному для двох держав рішенні.
Міжнародне співтовариство після провалу мирного процесу в Кемп-Девіді намагалося розпочати процес знову, або принаймні вхопити линву, прип'явши яку до основних обов'язків сторін у конфлікті, можна було змусити їх повернутися до мирного процесу і шукати прийнятне для двох держав рішення. При цьому чимало важить єднання чільних міжнародних гравців у так званий «квартет», який складається зі США, ЄС, генерального секретаря ООН і Росії. Сполучені Штати з огляду на їхній тісний зв'язок з Ізраїлем та виразну силову перевагу правлять за головного гравця серед чотирьох, який сидить за кермом, одначе створення квартету дало інституційний поштовх уніфікації позицій основних міжнародних учасників конфлікту на Близькому Сході. Таким чином була дієво обмежена гра ворожих партій різними картами. Завдяки так званій «дорожній мапі» четвірки, мирному поетапному планові аж до створення незалежної, життєздатної і демократичної палестинської держави й реформи Палестинської адміністрації квартет взявся до двох важливих ініціатив, які попри ескалацію терористичної війни подали надію на відновлення політичного процесу між Ізраїлем і палестинцями.