Врешті Ізраїль відреагував на постійну терористичну війну, демографічну проблему і блокаду вступу в «дорожну мапу» односторонньою ініціативою відділення й виходу. В основі цього підходу лежало припущення, що Ізраїль уже не мав би партнера з палестинського боку. Будівництво розмежувальної стіни на Західному березі дозволить ефективно стримувати палестинський терор проти Ізраїлю. При цьому проблема полягає не в самій стіні, а в її розташуванні, бо проходить вона не теренами Ізраїлю, а вганяється вглиб палестинської території і в такий спосіб загрожує витворити нові територіальні реалії, які перешкоджатимуть мирному врегулюванню. Водночас Ізраїль збирається на другій стадії цілковито під свою відповідальність забрати всі поселення з сектору Газа і деяких районів північної частини Західного берега, щоб в односторонньому порядку, наскільки це видається можливим без перемовин із палестинцями, виконати свої зобов'язання, що випливають з «дорожньої мапи». Звісно, при цьому не можна виключати побоювань, що план на третьому етапі містив би в собі односторонню анексію територій великими поселеннями на Західному березі і в Східному Єрусалимі, і тому насправді звівся б до ідеї «Gaza first and Gaza only» («Гази першої і Гази єдиної»).
Цей план і з точки зору інтересів Ізраїлю, зрештою, має істотний недолік. Щоправда, демографічна проблема значно пом'якшується у світлі повного виходу зі смуги Газа, проте потойбіч стіни на Західному березі і в секторі Газа може виникнути територіальна реальність, яка фактично зводитиметься до чогось на кшталт палестинської «держави», яка, втім, вирізнятиметься не чим іншим, як упорядкованим і мирним характером. Ця палестинська територія навряд чи буде життєздатною сама по собі, найпевніш, як усередині, так і зовні вона віддаватиме перевагу насильству, і національне питання палестинців аж ніяк не вирішити за допомогою міцного миру з Ізраїлем. Конфлікт, отже, існуватиме й надалі, і наскільки по-справжньому успішним буде принаймні стримування з погляду політики безпеки у недалекому майбутньому завдяки цьому односторонньому планові — з огляду на численні заперечення і відкриті питання сказати важко. Наслідком-бо такого розвитку подій цілком може стати те, що на місці Ізраїлю виникне не життєздатна, демократична та мирна палестинська держава, a de facto «держава-банкрут» Палестина, що в довгостроковій перспективі наразить на величезний ризик безпеку Ізраїлю і всього регіону.
По смерті Ясіра Арафата й у світлі обрання Махмуда Аббаса президентом Палестини в ході вільних і таємних виборів ситуація в корені змінилась, адже Ізраїль наразі має знову партнера з палестинського боку. Є надія на закінчення війни і на процес перемовин, який на першому етапі може зробити повний вихід Ізраїлю з сектора Газа двосторонньою справою і в такий спосіб увійти у план «дорожньої мапи» та його реалізацію. Відтак на задній план відступили б ризик односторонньої анексії й обмеження процесу виходу в секторі Гази, а можливість прориву у мирних перемовинах, у тому числі у важких перемовинах щодо остаточного статусу, безумовно, можна було б розглядати у реалістичному руслі. Якби США, Європа й увесь квартет разом із помірними арабськими державами могли серйозно включатись у цей процес з обох сторін, поклали край терору і насильства і тим самим гарантували безпеку обох сторін, якби пощастило покращити умови життя і розширити свободу пересування палестинців і енергійно просунути вперед з допомогою світової спільноти розбудову палестинської держави, то ситуацію в палестино-ізраїльському конфлікті з огляду на вихід Ізраїлю з сектору Газа і північної частини Західного берега, а також успішної передачі стерна влади у руки палестинської влади можна було б насправді у тривалій перспективі повернути на краще і уможливити історичний компроміс.
Беззастережна підтримка існування Ізраїлю, єдиної реальної демократії та сучасного, заснованого на свободі, громадянського суспільства на Близькому Сході — це для Європи не тільки моральний та історичний обов'язок, але й виразне сприяння інтересам політики загалом і політики безпеки, зокрема. І навпаки, Ізраїль, поклавши відділитись і збудувати розділювальну стіну, — хай і не навмисно — пішов на принциповий крок, а саме звернувся в бік Середземноморського регіону, отже, глянув у бік Європи. Вагу цього рішення країна збагне лише по якомусь часі, бо сучасний Ізраїль навряд чи покладає надію на Європу. Втім, обидві сторони, Європа і Ізраїль, куди більше об'єднані спільними цінностями й інтересами, ніж це видається з нинішнього стану відносин. А тим часом розвиток цих відносин у майбутньому важитиме значно більше, ніж нині. Ця перспектива, зі свого боку, була б важливим внеском у радикальне і мирне вирішення конфлікту на Близькому Сході.
Близькосхідний конфлікт складається не тільки з палестино-ізраільського конфлікту, хоча той, звісно, править за його вогнище. Крім того, існують конфлікти між Ізраїлем і Ліваном і Сирією, додайте до цього потребу Ізраїлю врегулювати свої відносини з арабськими країнами в майбутньому. Хай там як, а середовище конфлікту на Близькому Сході з часів Кемп-Девіду, а тим більше з часів Осло розширилося. Попри те, що важливе питання щодо кордонів Ізраїлю і майбутнього життєздатної палестинської держави аж ніяк не вирішене, проте поряд з цими невирішеними проблемами ізраїльсько-палестинського й ізраїльсько-арабського конфлікту чимраз частіше постають нові. Це, поміж іншим, небезпека гонки ядерних озброєнь на Близькому Сході, що випливає з ядерних амбіцій Ірану. Ймовірна гонка ядерних озброєнь на теренах одного з найнебезпечніших регіонів світу може вивести світову політику на цілком інакше з погляду стратегії загрожуване становище, і від цієї загрози за всіх умов не вбережеться і Європа. Не лише перетворення Ірану на ядерну державу загрожуватиме Ізраїлю, проте й стратегічні акценти в регіоні, що їх поставила ядерна «хвиля», розвиватиметься у світлі нуклеаризації Ірану на шкоду Ізраїлю. Але й інші важливі регіональні суб'єкти або безпосередні сусіди відреагували б на такі проблеми власними енергійними зусиллями, отже в усьому регіоні виник би ще один украй небезпечний дестабілізаційний чинник із важко передбачуваними наслідками.
Війна США проти Іраку Саддама Хусейна серйозно захитала стратегічну ситуацію на Близькому Сході, а середньо- і довгострокові наслідки цього наразі ще важко передбачити. Попри колишні розбіжності щодо причин війни і справді вирішальне питання, чи війна була дозволена як засіб регіональної реорганізації Близького Сходу і чи обмежуються і контролюються вони у своїх наслідках, йдеться з огляду на новопосталі умови в Іраку тільки про частковий успіх — хай зініційоване США вторгнення до Іраку і зазнало невдачі, проте, все одно, незважаючи на постійний терор, вдасться досягти демократичної стабілізації і збереження територіальної цілісності Іраку. Ціну-бо невдачі доведеться спізнати на собі не лише регіонові, проте й усьому Заходові, байдуже, йдеться при цьому про прихильників війни чи її противників, І це знову ж таки відбилося насамперед на Європі як суміжникові кризового краю.
Завдяки військовому захопленню Багдада і поваленню режиму Саддама Хусейна Сполучені Штати перетворилися на вирішальну силу в центрі Близького і Середнього Сходу, і з цієї ролі вони зможуть вийти без довгострокового і успішного реформування небезпечного й великого регіону хіба за непропорційно високу ціну. Вакуум в Іраку — і це легко зауважити на прикладі Афганістану після виходу Червоної армії, а згодом і відступу США — може в довгостроковій перспективі дестабілізувати ситуацію в країні, поставити під загрозу її територіальну цілісність і дозволити місцевим силам підбити її під свій вплив і заповнити цей вакуум. Наслідки були б для країни і регіону в цілому дуже негативними, як це знову ж таки довів приклад Афганістану в дев'яності роки. Повалення Саддама Сполученими Штатами зробило з іракських курдів і шиїтів, жертв диктатури, переможців зовні накинутої зміни режиму, а поміж сусідів по регіону переможцями війни в Іраку, зокрема, стали Ізраїль та Іран.