Повалення Саддама усунуло потенційну загрозу з боку іракської армії для Ізраїлю, арабський «Радикальний фронт» втратив ще один бастіон, а можливість військового тиску на кордоні Йорданії зменшилась. Утім, ще більший виграш записав на свій стратегічний рахунок Іран. І достоту з цього факту може постати ризик фатального прорахунку майбутньої політики Ірану, коли та хибно витлумачить регіональний баланс сил. У світлі американської військової інтервенції в Афганістані та Іраку Іран без зайвих зусиль позбувся обох вельми небезпечних режимів у державах-поміжниках[224]. Перший — режим Саддама Хусейна, що у вісімдесятих роках розв'язав агресивну війну проти Ірану, завдавши країні за рік важких матеріальних втрат і позбавивши життя силу-силенну людей. Отож у Тегерані палали смертельною ненавистю до Саддама і показували бажання його повалити, либонь, сильніше, ніж у Вашингтоні. До того ж, за допомогою вільних виборів шиїтська більшість в Ірані дбатиме про налаштований дружньо до Іраку уряд, а курди підтримують тісні зв'язки з Тегераном.
Якщо глянути на недалеке майбутнє очима Ірану, то як у бік Перської затоки, так і через усю Сирію аж до Лівану витягнеться півмісяць, що перебуватиме під стратегічним впливом шиїтів та Ірану й одної гарної днини забезпечить Іранові, у поєднанні з майстерністю ядерних технологій і сучасних ракет-носіїв далекого радіусу дії, більш-менше виразну роль гегемона у регіоні загалом. До цього слід додати зростання впливу Тегерана на радикальні сили серед палестинців, оскільки Іран, здається, чимраз ясніше бере на себе роль дедалі нечисленнішого і з погляду політики сили дедалі слабшого арабського «Радикального фронту». Коли цей варіант спроектувати до кінця, вимальовується, однак, у не надто віддаленому майбутньому ризик конфлікту США з новою близькосхідною центральною державою за владу в регіоні, і цей розвиток подій, хай би він сповільнювався або рушив у позитивному напрямку, включає в себе вельми істотні небезпеки.
Таке станеться, приміром, якщо Іран, оцінюючи ситуацію, припуститься помилки, вважаючи, що після подій 11 вересня 2001 року стратегічні карти в регіоні лягли на його користь. Утім, наразі Іран майже повністю оточений США: на півночі в Азербайджані та інших республіках Центральної Азії, на сході — Афганістан, на заході — Ірак, а в Перській затоці американський флот у бойовій готовності. Тим не менш, у Тегерані можуть помилково думати, що США в Іраку, в Афганістані та деінде більше залежатиме від доброї волі Ірану, ніж той від прихильності Сполучених Штатів, і що в крайньому разі буде досить протистояння симетричній військовій перевазі Сполучених Штатів на асиметричному рівні. У таких потенційних стратегічних прорахунках закладено вибуховий ескалаційний потенціал, адже коли розвиток зводитиметься до загального питання щодо гегемонії, хто матиме право на слово на Близькому і Середньому Сході в майбутньому, — Іран або США, то, певна річ, знайдеться вихід. Про те, щоб піти з Близького та Середнього Сходу, для світової держави США не може бути й мови.
Після закінчення холодної війни США завдяки своїм стратегічним інтересам у Перській затоці і на Аравійському півострові, а також у світлі свого союзу з Ізраїлем і надалі пов'язані з регіоном. Від часу подій 11 вересня 2001 року і окупації Іраку додався третій стратегічний інтерес, зокрема, боротьба з джихад-тероризмом, і, як наслідок, довгостроковий інтерес до демократичних перетворень усього регіону, що дозволило б надовго виключити майбутню терористичну загрозу США[225]. В принципі, ці стратегічні інтереси поділяє і Європа, хай вона і віддає перевагу іншим методам та інструментам. А проте у фундаментальному стратегічному аналізі і довгостроковому підході до перетворення переважають внутрішньо-західні збіги. Втім, потойбіч загальних стратегічних інтересів Заходу залишається з європейського погляду важлива геополітична різниця, що ще виразніше посилює європейський інтерес до перебігу подій у цьому регіоні: ЄС та Близький і Середній Схід — це найближчі сусіди, отже Європа, на відміну від США, у плані тамтешніх подій має власний інтерес у сфері політики безпеки, який майже претендує на назву «життєвого». Ймовірна нуклеаризація регіону, в поєднанні з розвитком ракет-носіїв далекого радіусу дії, а також дедалі агресивніший тероризм — це загрози, що нависатимуть насамперед над Європою як безпосереднім сусідом, а відтак зачіпатимуть держави віддалік, серед яких, певна річ, насамперед випадає називати Ізраїль.
Іран міг би насправді належати до переможців нового Близького Сходу, якби не пильнував своїх законних інтересів безпеки та розвитку в конфронтації з новою регіональною державою США, а радше розвивав підхід, заснований на співпраці й відкритості до Заходу, так як Тегеран вряди-годи ставиться загалом до Афганістану й Іраку. Політика Ірану в близькосхідному конфлікті та його ворожість щодо Ізраїлю найвищою мірою вмотивовані в ідеологічному плані, що не робить країну менш небезпечною, проте ґрунтуються вони, якщо не брати до уваги ядерну зброю і загрозу гегемонії Ірану в регіоні, не на прямому конфлікті інтересів. В Ірані склалося розвинуте громадянське суспільство. На тлі великих і густо-населених країн регіону Іран має значний демократичний потенціал. Країна є одним із основних експортерів нафти і газу, проте політична ізоляція і, як наслідок, самодостатність політики не дозволяють Іранові використовувати економічний потенціал на повну силу. Крім того, Іранові доводиться давати собі раду з дедалі сильнішим демографічним тиском дуже молодого населення, яке він має забезпечувати щороку дедалі більшою кількістю нових робочих місць, якщо країна хоче уникнути в середньостроковій перспективі тяжкої соціальної і політичної кризи.
Тим-то країна потребує політичної відкритості та економічної інтеграції у світову економіку, але це передбачає прозорість, реформи і дотримання прав людини всередині країни, а зовні — політику, які викликає довіру і сприймається регіональними партнерами і на міжнародному рівні як внесок у стабільність на Близькому і Середньому Сході. Такий позитивний розвиток полягає не тільки в інтересах самого Ірану, але і всього регіону, і, звісно, Заходу. Необхідно також мати чітке уявлення про те, що всі військові можливості ескалації у відносинах з Іраном, як наслідок, міститимуть небезпечні й мало уявлювані ризики. Тому добре зваженою політикою Заходу було б виходити з реалістичного аналізу Ірану, а не видавати бажане за дійсне ані в один, ані в інший бік. Якщо політиці Заходу вдасться зібрати докупи проти Ірану свої дипломатичні можливості, то відтак їх можна буде використати в повному обсязі. Спільна стратегія Заходу повинна ставити собі за ціль уможливити відкриття Ірану і цим дедалі більше інтегрувати країну в світову економіку і зробити ставку на внутрішній, демократичний процес трансформації. Альтернативою цій політиці відкритості був би тривалий процес самоізоляції Ірану, до якого спричинилася б невдача з підходом відкритості й інтеграції. На цю альтернативу впливатиме насамперед ядерна проблема, проте свій вплив матиме й політика Ірану щодо регіональних конфліктів на Близькому Сході і розвиток прав людини і демократії всередині.
Попри вибуховий регіональний конфлікт, незважаючи на загрозу ядерної зброї, і без огляду на загрозу тероризму реальна проблема для більшості держав, а отже і для регіональної безпеки на Близькому Сході полягає у сталому блокуванні модернізації в політиці, економіці та суспільстві. Інакше кажучи, національним економікам в арабському світі бракує міжнародної конкурентоспроможності, доходи від продажу нафти і газу використовуються неоптимально, зі знанням і технологіями економіки арабських країн радять погано, а внутрішні економічні зв'язки слабкі, не кажучи вже про інтеграцію в регіон[226]. Якщо глянути на регіональну систему держав, то впадає у вічі, що ситуація далека від позитивної. Суспільствами порядкують здебільшого авторитарні правителі чи навіть диктатори, демократії, прав людини, незалежної судової системи, рівності статей, а також сучасної системи освіти в багатьох країнах нема й близько. І коли ми сьогодні говоримо про регіональну безпеку на Близькому і Середньому Сході, то впадає у вічі, що в цьому багатому на небезпеки регіоні практично не існує жодних засад системи колективної безпеки. Певна річ, арабо-ізраїльський конфлікт був і залишається чинником, який не випадає легковажити, проте і в цьому питанні конфлікт, а також інші зовнішні фактори надто відвертають увагу від реальних причин блокування модернізації в регіоні[227].
224
«Більшість учасників перемовин у форматі „шість плюс два“ (зокрема, Росія і Пакистан) були проти американської війни в Афганістані, але не іранці. Вони не могли дочекатися, поки вона почнеться, і були в такому захваті, що мало не запропонували взяти на себе планування [...] Вони, крім того, заздалегідь приготували значну підтримку операції „Тривка свобода“». Kenneth М. Pollack: The Persian Puzzle. The Conflict between Iran and America, New York 2004, S. 346.1 далі на тему Іраку: «Іранці пішли далі, переконані, що коли Сполучені Штати наскочать (а вони були впевнені, що вони так вчинять), то Вашингтон не зупиниться, поки не скине Саддама Хусейна, і що мета його уряду — створити незалежний, демократичний Ірак, в якому його утискувана шиїтська більшість нарешті матиме політичний вплив, який відповідає їхній демографічній вазі. Тегеранові це припало до вподоби. Іранці досі не довіряють Саддамові й ненавидять його, бо ж із ним пов'язане довге й болюче минуле [...] Те, що американці запропонували, справді звучало як найкращий сценарій, якого реально може досягти Тегеран», (стор. 354).
225
«У довгостроковій перспективі ми не можемо жити в мирі та безпеці, коли на Близькому Сході і далі зростатимуть смертельні ідеології й терористи, які намагаються дістати найстрашнішу зброю. Режими, які тероризують власний народ, не вагаючись, підтримають тероризм в інших країнах. Статус-кво тиранії і безвихідь на Близькому Сході — хибна стабільність диктатури і стагнація — може лише загострити ворожнечу в розхитуваному кризами регіоні і викликати чергові трагедії у вільних націях. Майбутнє нашої країни і майбутнє Близького Сходу взаємопов'язані, і наш світ залежить від надії, розвитку й свободи людей, які живуть у цьому регіоні». Джордж В. Буш: Нова трансатлантична ера єдності. Промова Президента в історичній парадній залі палацу «Concert Noble» у Брюсселі 21 лютого 2005 року, на інтернет-сторінці: http://bit.ly/fischer-uk-07.
226
«Шість десятиліть одне за одним стали свідками певних досягнень у інтеграції арабських країн, одначе помилки були великі, хай і дійшло не лише до збільшення ступеня інтеграції й наближення її до своєї кінцевої мети, але й до людського розвитку в арабських країнах». Arab Human Development Report 2003 [englische Langfassung]. UNDP, New York 2003, S. 27. Щодо соціоекономічних проблем національних арабських економік див. детальний аналіз: там само, S. 132 ff.
227
«Автори вважають, що безглуздо і навіть шкідливо перебільшувати перешкоди, за які правлять міжнародні та регіональні загрози для розвитку арабського світу. Це занадто загальне виправдання може гарантувати простий вихід, однак він украй контрпродуктивний. Коли шукаєш прихистку в іноземних справах, то слабшає рішучість і сходять нанівець навички, необхідні для самосвідомого розвитку». Arab Human Development Report, S. 21.