Реальна проблема всього регіону полягає в блокуванні політичного, економічного й соціального розвитку, що перетворює Близький і Середній Схід, попри величезні запаси нафти і газу та дуже молоде і дедалі більше населення, на вогнище міжнародного напруження в світовій політиці і один із найслаборозвиненіших регіонів світової економіки: «Опір арабської економіки відкриттю до зовнішнього світу і вступу в міжнародну конкуренцію, що поєднується часом з надмірним захистом місцевих продуктів завдяки політиці витіснення імпортних товарів, сповільнив поступ продуктивності і використання знань. Попит на знання зменшився не тільки тому, що економічний ріст і продуктивність в арабських країнах упродовж останніх 25 років спинились, але й через те, що чимраз менше багатства зосереджується в одних руках. [...] Відкриття під впливом глобалізації ринків капіталу зменшило можливості місцевого зростання економіки за рахунок концентрації. Величезна сума капіталу арабських країн, який інвестовано у розвинені країни, отже відібрано у арабських країн, доводить з огляду на розвиток людини, що не володіння багатством і грошима грає вирішальну роль, а продуктивне використання цього капіталу». Так виглядає описаний на багатьох сторінках тверезий і водночас реалістичний аналіз арабських учених та економістів щодо перешкод на шляху розвитку в арабському світі, які виклали все з доручення Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй (ПРООН)[228].
І відповідь авторів у плані виходу з місцевої економічної, політичної та соціальної кризи в арабських країнах у цій доповіді прописано чітко й однозначно: «З позитивної точки зору реалізація людського розвитку в арабському світі вимагає подолання цих недоліків і перетворення їх на свою протилежність: на переваги, якими користуються всі араби, й активи, якими вони можуть пишатися перед рештою світу Щоб дати поштовх людському розвитку, арабські країни мали б знову взятися за відбудову своїх суспільств за трьома чіткими принципами: цілковита повага до прав людини і свободи як наріжного каменю справного урядування, що веде до розвитку людського потенціалу; повна рівноправність арабських жінок на знак визнання їхніх прав на рівноправну участь у політиці, суспільстві та економіці, а також у сфері освіти та інших способах розвитку навичок; активне здобуття знань та їхнє ефективне використання для розвитку людських здібностей. Знання як ключовий чинник економічного прогресу мають ефективно і плідно використовуватися у всіх сферах суспільства з метою покращення добробуту людини в регіоні. Ось, по суті, те, що знадобиться для подолання кризи людського розвитку в арабському регіоні»[229].
Модернізація постколоніального арабського світу йде загалом за двома моделями: націоналістично-військовою та абсолютистсько-теократичною. Перша просувалася світськими націоналістичними силами в арабському суспільстві, які зазвичай складаються з поєднання світських націоналістичних партій і націоналістичних військових. Ця версія модернізації була значною мірою орієнтована на пан-арабський лад, у світлі своєї антиколоніальної позиції з п'ятдесятих років здебільшого антизахідно, а тому була пов'язана з Совєтським Союзом і залежна від постачань зброї, а також фінансової і технічної допомоги. Цей варіант модернізації прагне доскочити індустріалізації національної економіки, шляхом економічної і соціальної модернізації розірвати з ісламською традицією і таким чином домогтися незалежності за умов XX століття і відродження арабських країн у своїй колишній силі. Здебільшого вона призводила до однопартійного панування, яке ховало фактичну військову диктатуру під політичні шати і ґрунтувалося на значною мірою ізольованих національних економіках з державно-монополістичним пануванням (арабський соціалізм).
Інший варіант модернізації можна охарактеризувати як абсолютистсько-теократичний. Він намагається на підставі абсолютного монархічного правління — у випадку з Саудівською Аравією йдеться, крім того, про поділ влади з ваххабітськими улемами (духовенством) — поєднати форму панування абсолютної монархії з насильницько-воєнним і економічним відкриттям країни на Захід. Тут ісламську традицію і технологічно-споживчу вестернізацію доводиться урівноважувати з насильницько-воєнного й культурного погляду. Цей варіант модернізації залежав і значною мірою залежить від нафтового чинника, бо базується на широкій модернізації імпорту ззовні у вигляді зарубіжних фахівців, технологій і речей загального споживання[230]. Це було справедливо з часу нафтової кризи 1973 року[231], внаслідок якої казна нафтовидобувних арабських держав і їхніх династій несказанно виросла. Звісно, не випадало і не випадає розв'язати нормативний конфлікт між західними технологіями і споживацтвом з одного боку і традиційними ісламськими цінностями, що живуть у ортодоксальній формі, з іншого, надто коли система освіти ясно віддає перевагу традиційній передачі цінностей. Тут мав би рано чи пізно розкритися сенс так точно описаного Ентоні Барбером випадку модернізації «Джихад проти McWorld»[232], з якого неминуче постав джихад-тероризм, адже модернізація виявилася явищем, накинутим ісламському суспільству зовні, як диктат і виродження традиційного суспільства і його вічних ісламських цінностей.
Обидва варіанти модернізації в арабському світі врешті-решт вичерпано, і їм не до снаги відкрити власний успішний арабський шлях у сучасність, адже вони увійшли в стан застою або ж зазнали невдачі. Цей негативний розвиток у світлі закінчення конфлікту «Схід-Захід» і з огляду на стрімку економічну динаміку глобалізації призвів навіть до суттєвого посилення блокування модернізації. А відтак, на тлі військових успіхів ісламістських бойовиків в Афганістані проти Совєтського Союзу, відразу після закінчення конфлікту «Схід-Захід» постала нова, революційно-тоталітарна альтернатива, яка почала заповнювати дедалі більший новоявлений вакуум, викликаний ранніми моделями модернізації. З цієї суміші, яка постала через невдачу традиційних моделей оновлення, з досвіду дедалі більшої відносної слабкості арабського світу і як наслідок цього відчуття культурного диктату, ба більше — дезорієнтації й інтелектуальної переорієнтації на славну минувшину ісламу і арабського світу, розвинувся тоталітарно-революційний рух джихад-тероризму, що його, щоправда, з огляду на виняткову руйнівність, годі назвати рухом модернізаційним. Ідеться радше про тоталітарну загрозу, яка зрештою зводиться до саморуйнування. Але і цей досвід Європі з її двома тоталітарними режимами XX століття аж ніяк не чужий.
Відповідь на цю тоталітарно-революційну загрозу можна дати в арабському світі тільки шляхом третього варіанту модернізації, а саме ліберального реформування, як запропонували автори доповіді ПРООН, яка лежить в основі ЄС-Середземноморського діалогу та «широкої близькосхідної ініціативи» держав G8 і багатьох країн Близького і Середнього Сходу. Щоправда, така ліберальна й демократична модернізація арабського світу задає вельми довгострокову перспективу, і легко її аж ніяк не доскочити. Свобода, демократія, верховенство закону, рівність статей, освіта, соціальна справедливість і відкритість щодо глобалізації — цей ліберальний і водночас універсальний підхід до модернізації не тільки наражатиметься на рішучий і жорстокий опір джихад-тероризму, а й матиме слабку підтримку найрізноманітніших консервативних еліт влади держав регіону. Така-бо комплексна модернізація країн на Близькому і Середньому Сході, само собою, зрушує традиційні структури влади і у світлі реформ ставить їх під сумнів. Окрім того, роль Заходу в цій «Великій трансформації» на Близькому і Середньому Сході, з одного боку, має бути партнерською і не неоімперською, коли ж ні, то сили революційного арабського націоналізму заблокують процес ліберальної трансформації або навіть оголосять йому війну. Міцний союз або навіть злиття арабського націоналізму і джихад-тероризму являтиме собою насамперед серйозну загрозу в регіоні та за його межами. З іншого боку, потрібна широка присутність Заходу, щоб не допустити нового застою в державах регіону і дати гідну відповідь на невдачі. Це вимагає стратегічної мудрості, яка однаковою мірою спиралася б на рішучість і чутливість і поєднувала б у собі ці дві властивості з довгостроковою витривалістю і неабиякою проникливістю.
228
Арабська доповідь про розвиток людства, стор. 12. На стор. 11 зазначено: «Наявні структури виробництва в арабських країнах ясно вирізняються своєю залежністю від використання сировини (в основному нафти), а також залежністю від зовнішніх доходів (ренти). Рантьє-економіка змушує держави залучати експертів з-за кордону. Хоча це дозволяє швидко і просто вирішувати проблеми, проте послаблює потребу в місцевих знаннях і заважає будувати це знання на місцевому рівні та ефективно використовувати в господарській діяльності. Значна частина арабської економіки як і раніше обмежується виробництвом сировинних товарів, як-от сільське господарство, значною мірою традиційно структуроване. Різні галузі промисловості, що спеціалізуються на виробництві товарів народного споживання, залежать од видачі ліцензій іноземним компаніям. Водночас спостерігається скорочення частки промисловості засобів виробництва і галузі високих технологій. Попит на промислову продукцію негативно позначатиметься через невеликі об'єми арабських ринків, низьку конкурентоспроможність економіки арабських країн, а також відсутність прозорості і підзвітності. Цей процес часто-густо сприяє таємним змовам і взаємному зростанню політичної та економічної еліти».
230
Кеннет М. Поллак описує негативні наслідки цієї зовні купленої модернізації на прикладі дореволюційного Ірану в сімдесяті роки: «Хай самі американці цього ані на йоту не усвідомлють, але нині їх усією душею ненавидять широкі верстви іранського суспільства. Певного мірою цю ненависть можна пояснити тим, що американці якраз були американцями, а не іранцями, й затримались в Ірані. Величезні військові та цивільні договори, що їх шах складав з американськими компаніями, потребували залучення до Ірану дедалі більшої кількості американців, аби ті навчали іранський персонал, будували устаткування й техніку, а часто і використовували їх. У липні 1976 року на теренах Ірану було 24 тис. американців, а в кінці 1978 року їх було вже 45 тис. Більшість із них обіймала прибуткові, високі посади, на яких іноземці здебільшого стояли над іранцями, з якими вони мали стосунки [...] Це часто потверджувало непохитну переконаність багатьох іранців у тому, що їхньою країною насправді правують американці». The Persian Puzzle, S. 124.
231
Нафтова криза 1973 року (відома, своєю чергою, під назвою «нафтове ембарго») спалахнула 17 жовтня 1973 року, коли ОАПЕК, до якої входили всі арабські країни-члени ОПЕК, а також Єгипет і Сирія, заявила в ході Жовтневої війни, що вона не постачатиме нафту країнам, які підтримали Ізраїль у цьому конфлікті з Сирією та Єгиптом. Це стосувалося, перш за все, США та їхніх союзників у Західній Європі. Протягом наступного року ціна на нафту виросла з трьох до дванадцяти доларів за барель.