Припинення арабо-ізраїльського конфлікту шляхом історичного компромісу двох держав, подальша демократична стабілізація ситуації в Іраку і Афганістані, невпинна боротьба проти джихад-тероризму, запобігання розповсюдженню ядерної зброї в Ірані, а відтак перетворення Близького і Середнього Сходу на ядерний регіон, міцне закріплення Туреччини в Європі. До цього додається запобігання повзучій дестабілізації або навіть вибуху на Аравійському півострові завдяки вчасному перетворенню, зміцнення та підтримка демократичних і ліберальних сил у регіоні, довгострокова модернізація через перехід до демократії, економічна лібералізація й інтеграція та комплексне соціальне оновлення, а також регіональна система безпеки, в якій слід гарантувати законні інтереси безпеки всіх регіональних зацікавлених суб'єктів (включно з Ізраїлем і палестинцями), а також глобальні інтереси безпеки в регіоні. Так звучать основні складові політичного порядку денного Заходу на Близькому і Середньому Сході на світанні XXI століття.
У Заходу на цей порядок і таку політику довгостроковій модернізації співпраці з країнами Близького і Середнього Сходу немає вагомої альтернативи, якщо він серйозно сприймає свої інтереси безпеки в XXI столітті. Традиційні підходи до модернізації в арабському світі були вичерпані і вже не діють, те ж таки стосується і політики підтримки статус-кво в регіоні. Відмовитися від Близького й Середнього Сходу і навіть про нього забути, враховуючи його стратегічне значення, а також те, що йдеться про безпосереднього сусіда європейського регіону, цілком немислимо. Перемога або навіть тимчасовий наступ тоталітарно-терористичного джихадизму означали б щонайменше рік, а можливо, навіть роки війни з терором. З цього погляду партнерській політиці модернізації, попри величезні перешкоди і труднощі, а також довгостроковий характер проблем, серйозної альтернативи не залишається. Чи стояла справа з цим інакше, перш ніж спалахнула холодна війна в Європі, і чи була тодішня проблема для Заходу легшою? Це та ж таки якість стратегічної проблеми, як на початку холодної війни у кінці сорокових років, хай в іншому переважають відмінності, і через це вона вимагає такої ж довгострокової і комплексної відповіді. Тим-то відновлений трансатлантизм доведеться доводити спершу, політично, і перш за все, на прикладі цього загальногостратегічного завдання партнерства, демократично-ліберального перетворення Близького й Середнього Сходу, і це зробить конечним довгострокове й всеосяжне зобов'язання.
VII. Між рівновагою і глобальною співпрацею — постання нового світового порядку
«Якщо подальше мирне врегулювання не визнає, що світ назагал являє собою суцільне сусідство, і не вшанує все людство, то паростки нової світової війни нікуди не подінуться і правитимуть за постійну загрозу для людства».
То який же вигляд матиме глобальний світовий порядок у XXI столітті? Передусім він спиратиметься на два стовпи, — на силу єдиної світової держави США і легітимаційну владу Організації Об'єднаних Націй. На цьому рівні континентальні або субконтинентальні регіональні організації набувають дедалі більшої ваги насамперед коли знадобляться додаткові обґрунтування примусових заходів щодо окремих держав чи готування «жорсткої» сили. Крім того, ці регіональні організації матимуть вирішальне значення для розвитку співпраці регіональних систем безпеки.
Якщо виходити, з іншого боку, з об'єктивних чинників і тиску, який вони справлятимуть, а саме постійного зростання чисельності населення, кількісного й якісного розширення світового ринку, розвитку науки і техніки, глобальних комунікаційних структур, світових фінансових ринків і об'єктивного конкурентного тиску глобальної економіки, то все говорить за те, що взаємні технологічні, економічні та політичні зв'язки в найближчі десятиліття міцнішатимуть, і цей перебіг подій відчутно впливатиме на розвиток міжнародної системи у бік співпраці та інтеграції. Дійде до поширення світової економіки на вельми значну масу населення (цей процес відбувається вже нині), з якого постане якісно новий виклик для розподілу глобальних ресурсів та енергії, і цей факт сам по собі обтяжить екосистему Землі в досі небачених масштабах.
Інакшої, негативної загальної оцінки можна дійти, якщо обміркувати дедалі більший соціальний тиск у світлі глобального розподілу доходів і можливостей. Тоді б, зокрема, з усіх цих чинників можна було б виснувати, що розвиток — попри всі перешкоди на шляху подальшої глобальної інтеграції світової економіки — цілком навпаки зводиться до глобальної боротьби навколо розподілу, що якраз не приведе до стабільних або мирних відносин у міжнародній політиці. Якщо відтак дотримуватися цілком очевидного другого варіанту, то для опису глобальної державної системи XXI століття надається стара Вестфальська система з її багатополярним характером конкуренції та уявленням про рівновагу. Звичайно, при цьому полишають без уваги дещо вельми важливе: у сучасних чинних по всьому світі умовах державного світу ця система має вирішальний недолік: вона втратила центральну функцію старої системи рівноваги — і вона являє собою війну як спосіб захисту будь-якої претензії на одноосібне панування і збалансування суперництва суверенних держав. У державній системі сучасності можливість війни існує лише на середньому і на нижчому рівні, проте вже не на найвищому, там, де збираються єдина наддержава США, інші ядерні держави і найбільші держави-гравці першого світу. Звісно, цей факт траплявся уже у холодній війні в минулому столітті, і тому протистояння між Сходом і Заходом точилось у вигляді «холодної» війни. У XXI столітті натомість і здатність ведення «холодної війни» між старими й новопосталими світовими державами дедалі більше обмежуватиметься, бо з огляду на глобалізацію, а отже, перейняття західної моделі економіки й споживання, такий дезінтеграційний розвиток витворював би самих невдах, а не переможців.
Глобалізація — це не історична випадковість, а об'єктивна необхідність і результат економіко-технологічного розвитку світової економіки. Проте, звичайно, немає нічого в цьому світі, що тривало б вічно, і для історії завжди існує принаймні, дві альтернативи. Таким чином, раз у раз може дійти до серйозних криз і невдач. Отож, наслідки дезінтеграції світової економіки, яка почалася ще у Першу світову, вдалося якось згладити на рівні економіки лише в сімдесятих роках минулого століття. Але так само безсумнівно, що політична, економічна й соціальна ціна за схожий регресивний розвиток, який почався сто років потому, виявилася б куди вищою[234]. Втім, цей варіант не випадає виключати в принципі і він залишається реальною альтернативою майбутнього[235]. І тому нізащо не слід забувати досвід «розпаду міжнародної системи» наприкінці двадцятих і тридцятих років минулого століття: тоді не можна було «вже зберегти систему балансу сил миру, коли вийшла з ладу світова економіка, на яку вона спиралася. Це пояснює раптовий характер розлому й неймовірну швидкість розпаду»[236].
233
Напис на пам'ятнику Рузвельтові у Вашингтоні. Фразу запозичено з промови до Асоціації Кореспондентів Білого Дому (WHCA, White House Correspondents' Association) у лютому 1943 року. Lawrence Halprin: The Franklin Delano Roosevelt Memorial, San Francisco 1997, S. 122.
234
«Ніколи ще в історії людства долі кожної жінки, чоловіка і дитини на всій планеті не були такі переплетені. Нас об'єднують як моральні імперативи, так і об'єктивні інтереси». Доповідь Генерального секретаря — У більшій свободі: На шляху до розвитку, безпеки і прав людини для всіх, ООН, Генеральна Асамблея А/59/2005, Нью-Йорк 21 березня 2005, S. 59.
235
«Такого неймовірного розмаху ця феноменальна сила інтернаціоналізму в кінці тисячоліття набула тому, що — можливо, не одразу, проте, безумовно, у недалекому майбутньому — конче випадає очікувати негативної реакції на всесвітній капіталізм. Є всі підстави порівняти розвиток світової економіки впродовж тривалого історичного періоду з рухом гігантського маятника: за фазою лібералізації йде етап відхилення й відновлення контролю». Harold James: Der Rückfall. Die neue Weltwirtschaftskrise, ТВ München / Zürich 2005, S. 291.