Під час холодної війни між Советським Союзом і Сполученими Штатами не було загальної глобальної економічної інфраструктури, натомість існували дві цілком окремих, паралельних системи. Схід і Захід, капіталізм і соціалізм, ринок і план — світ у той час був з політичного, економічного та соціального погляду розділений на дві частини за двома взаємовиключними, альтернативними соціально-економічними моделями. В XXI столітті годі зауважити щось подібне. Звісно, це не означає, що піднесення майбутніх світових держав, як-от Китаю та Індії, і їхня інтеграція в міжнародну систему йтиме гладесенько-рівнесенько. Через те досягнення цієї інтеграції з якнайменшою кількістю конфліктів лишається одним із найбільших завдань формотворення в цьому столітті.
Саме тут послідовники передачі старої європейської моделі рівноваги згадують про державну систему XXI століття. Вони проводять паралель із Європою до 1914 року. В той час не було жодної ідеологічної ворожнечі або системної альтернативи між європейськими державами; було лише суперництво держав і одна Німецька імперія під зверхністю Вільгельма II, який прагнув забезпечити їй «місце під сонцем» всупереч волі старих великих держав Європи. За цим маячіла претензія Німеччини на гегемонію, на яку Вестфальська система відповіла утворенням антигегемоніальної коаліції. Європа до 1914 року ще не знала системних відмінностей, знала лише гегемоніальні спроби й антигегемоніальні страхи, яких загалом вистачало на те, щоб провокувати війни. До того ж, якраз у той час цілосвітнє економічне суперництво європейських держав у добу імперіалізму ще не правило за якийсь незначний чинник політичної дестабілізації. Результат відомий, — це спалах Першої світової війни та початок саморуйнування буржуазного світу в Європі.
Якщо припустити, однак, необхідність економічного зростання в XXI столітті, то його насильницько-воєнне убезпечення шляхом конфронтаційного доступу до ринку і ресурсів справлятиме цілком контрпродуктивний вплив на обмежувальну або й навіть паралізувальну політику великих глобальних гравців. Бо тільки через відкриті світові ринки можна забезпечити зростання рівня, що уможливлює інтеграцію розвиткових країн і віддалених регіонів і держав, ще не втягнутих у світову економіку. Від неспинної у своєму успішному розвитку глобалізації, втім, значною мірою залежить безпека західного світу, більш того, вона визначатиме майбутнє західної моделі економіки й суспільства як таке. Таким чином, цей центральний факт глобалізації суттєвою мірою визначатиме політичні інтереси Заходу. Якщо, натомість, дійде до конфронтації і руйнівного розвитку, як це було в Європі до 1914 року, то і в XXI столітті Захід через це вплутається в неабияку біду, не тільки з економічного і соціального погляду, а й у плані політики безпеки. Ось, зрештою, коли з огляду на такий негативний розвиток можливостей важливішими виявляться завершення європейської інтеграції та новий трансатлантизм.
Важко уявити собі з раціонального погляду, що до середини цього століття з одного боку існуватиме глобалізована світова економіка, в яку буде втягнуто більшість людства, а з іншого міжнародну систему визначатиме ще одна холодна війна між новою світовою державою Китаєм і давньою світовою державою США. Економічно-технологічна база й насильницько-воєнна надбудова у цій проекції майбутнього просто не збігаються. Тим не менш, справедливо буде зняти питання, чому не випадає повторювати шлях Європи до 1914 року на глобальному рівні XXI століття. В принципі не випадає виключати будь-який розумно обґрунтований варіант майбутнього політичного розвитку. Втім, уже сама різниця у військових технологіях, а саме наявність ядерної зброї змушує глянути на переконливість варіантів цілком по-новому. До цього додаються відмінності у взаємозалежності, зокрема, засновані на економіці, на наявних ресурсах, наслідках для навколишнього середовища, а також на регіональній та глобальній безпеці. То як, власне, виглядатиме майбутня холодна війна в XXI столітті, й до чого б вона призвела? Ймовірними учасниками такого протистояння могли б бути з нинішнього погляду хіба що США і Китай, і це вкотре означало б антагонізм сухопутної держави і держави морської. У цьому плані все впиратиметься у європейську традицію. Але що б стало предметом конфлікту? Піднесення Китаю до ролі світової держави?
Китай з населенням, кількість якого перевищує мільярд, і успішним поступом індустріалізації та всеосяжною модернізацією дістане цей статус сам по собі. Проте новопосталий економічний диктат споживача, розмах експорту та великий внутрішній ринок мегаекономік, які перебувають на стадії піднесення, реалізовуватимуться у насильницько-воєнному плані і матимуть далекосяжні наслідки. Вже сьогодні США є основним експортним ринком Китаю, і навпаки, Китай уже є найважливішим кредитором Японії і США, і, ймовірно, обжене Японію в не надто віддаленому майбутньому. На додачу до майбутнього гегемоніального протистояння між розвитковою і старою світовою державами тайванське питання приховує передусім ескалаційний потенціал, який не можна недооцінювати — не тільки з політичного погляду, але й з погляду світової економіки. Для всіх зацікавлених сторін ідеться про жорсткі принципові питання, а саме територіальну цілісність усупереч демократії. Доки сторони конфлікту триматимуться раціонально, протистоянню можна буде якось дати раду і одної гарної днини навіть його вирішити. Ризик ескалації закладено у політиці, що радше покладається на той чи той престиж і не бере до уваги прагматичні причини.
А проте, хай навіть, коли мислити реалістично, ризик майбутнього гегемоніального протистояння і не випадає виключати, залежатиме все здебільшого від розвитку глобальної державної системи в майбутньому. Таким чином, одне з ключових питань для майбутнього глобальної безпеки полягає в тому, як зробити так, аби нові наддержави XXI століття якнайм'якше інтегрувалися зі своїми інтересами та амбіціями в світовий порядок держав, щоб це не викликало значних струсів або ударних хвиль. Якби цей розвиток відбувався в майбутній глобальній системі рівноваги з властивим їй механізмом конкуренції, то він міг би, звісно, скінчитися лихим пророцтвом. І саме тому по-справжньому чільною і політично визначальною проблемою є питання щодо форми й характеру державної системи XXI століття. Альтернатива при цьому звучить так: назад до старої Вестфальської системи або вперед, до глобальної системи співпраці? Саме ця альтернатива значною мірою ховається за запитанням щодо майбутнього Організації Об'єднаних Націй в XXI столітті, бо з моменту свого заснування вона втілює в собі претензію (і цим хіба дуже обмежує реальність) на глобальну систему колективної безпеки. Не забуваймо при цьому, що ідея світового устрою, який ґрунтується на системі колективної безпеки, була відповіддю Америки на самознищення європейського балансу сил в обох світових війнах XX століття. Було б безпрецедентною трагедією, якби світ у XXI столітті пережив ще раз цей страшний досвід, перш ніж спромігся зробити правильні висновки.
Організація Об'єднаних Націй є за своїм характером справжнім нонсенсом у холодному насильницько-воєнному державному світі левіафанів і над-левіафанів. Точніше кажучи, вони суть її протилежність[237], бо вимогою глобальної системи колективної безпеки намагаються приборкати невід'ємну анархію державної системи, і по змозі ефективно обмежити війну як засіб політики і звести до поодиноких випадків, які вимагають, крім того, міжнародно-правової легітимації в рамках ООН та її Ради Безпеки. Вони випливають з досвіду двох світових воєн та ідеалістично-нормативної зовнішньої політики Сполучених Штатів[238], орієнтованої на встановлення миру в усьому світі в часи їхніх великих президентів Вудро Вільсона і Франкліна Делано Рузвельта[239]. Тим не менше, за кілька років після заснування Організації Об'єднаних Націй дійшло до холодної війни між наддержавами, і це глобальне протистояння найпотужніших держав та їхніх коаліцій на кілька десятиліть заблокувало роботу Організації Об'єднаних Націй у тому, що стосувалося її основного завдання, — функції глобальної системи колективної безпеки. Завдяки закінченню протистояння двох коаліцій цей глобальний підхід у політиці безпеки переміг, а відтак Організація Об'єднаних Націй знову чимраз швидше набувала свого справжнього значення.
237
Див. щодо цього промову президента Трумена з нагоди підписання Статуту Організації Об'єднаних Націй 26 червня 1945 року в Сан-Франциско: «„Історія зробила вам честь, — мовив він [Президент Трумен], маючи на увазі Хартію ООН. — Хай ніхто і не вимагає, щоб наразі йшлося про якийсь викінчений і довершений інструмент. Він не був відлитий у твердій формі. Зміни ситуації по всьому світі вимагатимуть реформування миру, а не війни“. Хартія означала, так він заявив, що „ми всі повинні визнати, — байдуже, наскільки ми сильні, — що ми маємо відмовити собі в праві завжди робити те, що нам до вподоби. [...]. Це ціна, що її кожній країні доведеться платити за мир у всьому світі“. Тим не менше, пояснював Трумен, „ми перевірили принцип співпраці у цій війні і виявили, що він працює“. Він нагадав своїм слухачам: „Якби цю Хартію ми мали кілька років тому — і насамперед волю, щоб нею керуватися, — то зберегли б життя мільйонам людей. Якщо у майбутньому ми в своєму бажанні керуватися Хартією сумніватимемося, то це, безумовно, коштуватиме життя мільйонам людей“». Stephen В. Schlesinger: Act of Creation. The Foundation of the United Nations, Boulder 2003, S. 256.
238
«Можливо, найвагомішою переміною у зовнішній політиці стало винайдення миру як цілі політики». Cooper: The Breaking of Nations, S. 111.
239
«У січні 1941 року Рузвельт у промові щодо становища в країні заходився визначати свої цілі задля миру в усьому світі. У заклику, який чимось нагадав давній Рузвельтів ідеалізм щодо націй, він захоплено пояснював Конгресу, що існує чотири основні свободи людини: свобода слова і переконань, свобода віросповідання, свобода від злиднів і свобода від страху. Ми не повинні розтягувати виконання цієї обіцянки на „далеке тисячоліття“, мовив він, але „ставити за виразну основу для світу, що її слід закласти в наш час і нашому поколінню“. Він недвозначно закликав свій народ до справжнього хрестового походу, що його охоплювала візія на кшталт Вілсонової. Вільям Аллен Вайт, редактор знаної газети, зазначав, що президент дав світові „нову Magna Charta („Велику Хартію“) демократії“. Хоча він уже й не проголошував Лігу Націй, Рузвельт розпочав довгий шлях до нової глобальної архітектури, яка ще мала непевні риси». Schlesinger: Act of Creation, S. 31.