Державна система XXI століття і надалі у глобальному плані опиратиметься на два стовпи: світову державу США і світову організацію ООН. Відносини між двома дійовими особами аж ніяк не позбавлені проблем, адже ООН дуже часто гальмує або навіть перебиває Сполучені Штати у їхній ролі світової держави і вирішального чинника світового ладу. При цьому якраз США як світова держава залежать від легітимності сил ООН більше, ніж будь-яка інша держава, бо Сполучені Штати через свою здатність до всесвітньої проекції сили занадто часто зобов'язані діяти. Роблять вони це, виходячи як з їхніх національних інтересів, так і з інтересів глобальної безпеки[248]. Тим не менше, з цієї подвійної ролі США, що з одного боку виступають національною державою, а з іншого правлять за гаранта глобального ладу, в національних та глобальних (або регіональних) інтересах виростає проблема легітимності, яку, щоб розв'язати найлегше, Сполучені Штати мали б тягнути один гуж із реформованою Організацією Об'єднаних Націй. У цьому сенсі Сполучені Штати, певно, більше за інших мали б перейматися реформуванням цієї всесвітньої організації. Системі ООН потрібна світова держава США, і навпаки, тим-то тривале протистояння шкодить інтересам як однієї, так і іншої сторони. Історично склалося так, що Організація Об'єднаних Націй та ідея колективної безпеки, яка прийшла на зміну старому європейському балансу сил, — це діти Америки, її політичної традиції, її утопії свободи, ліберального оптимізму і віри в закон[249]. Невипадково Статут Організації Об'єднаних Націй починається фразою, що дуже нагадує перше речення Конституції США: «We the peoples of the United Nations...» («Ми, народи Об'єднаних Націй...»)[250]. Тим важливіше в інтересах Організації Об'єднаних Націй, Сполучених Штатів, Європи і всього міжнародного співтовариства було б скористатися реформою ООН, аби подолати конфронтацію між світовою державою та світовою організацією.
Залишаються ще два важливих питання, від яких не повинна ухилятися суперечка щодо реформування ООН. Першим з них є питання про те, як бути всесвітній організації з тим, що чимало держав-членів у своїй внутрішній будові і в своїй політиці стоять у більш-менш сильному противенстві до Статуту, різних конвенцій, норм міжнародного права та прав людини. І друге: що буде, коли система ООН знову виявиться недієздатною, опинившись перед небезпечним викликом або загрозою геноциду, залежна від національних інтересів провідних країн, які стають їй на перешкоді? Чи не приховується тут джерело легітимності, а отже ослаблення Організації Об'єднаних Націй? На останнє питання слід дати виразну ствердну відповідь. Коли Рада Безпеки під час косовської кризи була заблокована і тому не могла діяти, НАТО все одно наважилося на військове втручання, бо, по-перше всі, справді всі дипломатичні заходи вичерпані і велику гуманітарну катастрофу можна було відвернути тільки військовим шляхом, а по-друге, майже все європейське співтовариство націй, НАТО і ЄС в умовах блокади, в якій опинилася Рада Безпеки, а також з огляду на регіональний консенсус, висловилися за військове втручання в європейську країну. Найбільший регіональний консенсус міг цілком стати заміною заблокованої Ради Безпеки, хай це неминуче і ставило під сумнів принцип. Аналогічна ситуація складалась і з першим питанням. Той-таки запропонований Кофі Аннаном «історичний пакт» між багатими і бідними країнами став би чудовим інструментом для вдосконалення так званого «управління» у багатьох країнах Півдня, якби багаті країни Півночі сприйняли по-справжньому серйозно частину своїх зобов'язань. Пропозиція Аннана могла б істотно збільшити частку демократій та правових держав в Організації Об'єднаних Націй. Насправді Кофі Аннан запропонував не що інше, як реалізацію плану Маршалла на глобальному рівні в умовах XXI століття. Утім, це дало б і мірку, що її можна було прикладати до дій сучасних державців, і залишається відкритим питання, слід триматися цієї моделі «Великої Генерації», чи ні.
Хоча питання інституційної реформи Організації Об'єднаних Націй і передусім розширення Ради Безпеки за рахунок нових постійних і непостійних членів стоїть на передньому плані, та підхід до реформи спирається, по суті, на політичне прецедентне рішення, що матиме першорядне значення для колективної безпеки та політичне потрактування глобалізації в XXI столітті, а саме на глобальний баланс інтересів багатих і бідних: «Варто відновити в пам'яті умови цього історичного договору. На кожній розвитковій країні лежить головна відповідальність за її власний розвиток — у плані підвищення ефективності управління, боротьби з корупцією, а також здійснення необхідної політики та інвестицій, які б забезпечували відповідний розвиток приватного сектора, економічного зростання, оптимально використовували б до решти наявні внутрішні ресурси, а також фінансували національні стратегії розвитку. Розвинені країни зі свого боку стверджують, що розвиткові країни, пристаючи на прозорі, достовірні й відповідно зважені стратегії розвитку, дістануть усю необхідну допомогу в формі збільшення допомоги на цілі розвитку, більш орієнтованої на розвиток системи торгівлі, а також ширшого і глибшого зменшення тягаря заборгованості. Все це обіцяно, проте виконувати свою обіцянку ніхто не квапиться»[251].
Політичні та правові роз'яснення щодо правомірності застосування насильства і військового втручання, обов'язкове визначення та стратегія боротьби з тероризмом і дієвого запобігання розповсюдженню зброї масового знищення має, певна річ, велике значення. А проте в цьому «історичному договорі» між багатими і бідними країнами йдеться про одне з найважливіших, ба більше — основних питань майбутнього. Безпека через співпрацю, безпека через участь і безпека через перетворення, через усеосяжну модернізацію та демократизацію — так звучить формула безпеки, що лежить в основі реформаторських устремлінь Організації Об'єднаних Націй. Питання вже не в тому, чи дійде до цієї реформи, — як-не-як відновлена й зміцнена Організація Об'єднаних Націй є необхідною умовою для миру в усьому світі, — проте виключно в тому, коли ж вона настане. І це питання аж ніяк не назвеш несуттєвим, адже у такий спосіб вирішуватиметься, чи світове співтовариство і його основні дійові особи та регіональні групи наразі, з раціонального розуміння її необхідності, просуватимуть уперед цю реформу, або ж ця реформа почнеться тільки після чергового негативного досвіду, криз і конфліктів[252].
248
«Щоразу було помилкою гадати, ніби Сполучені Штати визначали б свої „національні інтереси“ так вузько. Американці мали „гуманітарні інтереси“, ще перш ніж з'явилося саме поняття [...] глобальний гегемон не може сповістити світові, що керуватиметься виключно своїм власним визначенням „національного інтересу“. Бо ж і найближчі друзі США бояться, що вони використовуватимуть свою безпрецедентну владу лише у власних інтересах». Kagan: Of Paradise and Power, Vintage Edition, S. 153.
249
«Сполучені Штати мали б спробувати встановити законність у той спосіб, який найкраще відповідає їхньому характеру, пропагуючи принципи ліберальної демократії, а саме не тільки як засіб досягнення більшої безпеки, але і як самоціль. Успіх цих зусиль гарантує Сполученим Штатам значною мірою легітимність у вільному і демократичному світі і навіть у Європі». Там само, S. 155.
252
«Я сподіваюся, ви будете готові гуртом прийняти сміливі рішення з усього комплексу питань, порушених у Декларації, спираючись на доповідь Групи високого рівня з загроз, викликів і змін... Як я сказав рік тому, ми добулися роздоріжжя. Якщо ви, політичні лідери країн світу, не погодитеся в тому, яким шляхом йти далі, історія вирішить за вас і інтереси ваших народів буде злегковажено». Secretary-General Kofi Annan's address to the General Assembly in New York, 21. September 2004, Press Release SG/SM 9491 GA/10258, S. I.