Глобалізація, комунікативна і біотехнологічна революція — це основні чинники; на формотворчий, ба більше — визначальний для суспільств повсюди у світі вплив урешті накладається політичний розрух (чи ж так?), проте їх не усунеш або ж не відтермінуєш. З іншого боку, пильніший погляд вловлює, що світ на початку XXI століття дедалі рясніше вкривається тріщинами і вирізняється чимраз гострішим напруженням навіть на рівні вищеозначених основних чинників глобальних соціальних змін. При цьому найнебезпечнішою прірвою, як колись, у XX столітті, зяє глобальний розподіл доходів. Розрив між багатими та бідними росте дедалі виразніше, й ця тенденція лише зміцнюється: „Розрив у доходах між 20 відсотками найбагатшого населення світу і тими-таки 20 відсотками найбідніших його жителів у 1997 році становив пропорційно 74:1, тоді як у 1990 році на 60 бідняків припадав один „грошовий мішок“, а 1930 року один багатій муляв очі лише 30 злидарям“[44].
Високотехнологічні та високопродуктивні суспільства з одного боку й атавістичні споживацькі з іншого засновані на знаннях. Глобалізація проти етнізації, водневої бомби і терактів, громадянських війн, стабільність тут і громадянська війна там, нестримні світові держави і руйновані країни. Поширення зброї масового знищення й засобів її постачання, а також мін, стрілецької зброї, і кривава різанина. Старіння і демографічний вибух. Біотехнологічна й інформаційно-технологічна революції, а поряд з ними — СНІД, малярія, вкрай висока дитяча смертність і неписьменність. Права людини, демократична конституційна держава й верховенство закону — і тут-таки варварська реальність катувань, етнічні війни й навіть геноцид, тероризм та тоталітарний фундаменталізм, найсерйозніші порушення прав людини, незмінні утиски і диктатура. Страшні злидні, соціальна ізоляція і недорозвиток поруч із несказанними розкошами, добробутом і освітою для всіх у демократичних соціальних державах.
У всіх цих тріщинах і чимраз ширших розпадинах, які дедалі більше розділяють мало не семимільярдне людство на багатих і бідних, розвинених і недорозвинених, знавців і невігласів, криється, щоправда, не тільки дедалі гостріша моральна проблема легітимності, але й, окрім того, майбутній ризик для безпеки глобальної системи держав. Зростання кількості населення світу, чимраз виразніша несправедливість розподілу і дедалі більший дефіцит ресурсів — так із погляду політики безпеки звучить базова формула майбутнього конфлікту в XXI столітті.
Якість стратегічних відповідей на ці всесвітні регіональні напруження, на ці різні конфлікти та їхні причини матиме вирішальне значення для миру, стабільності, справедливості та свободи в багатьох країнах, а також у міжнародній державній системі на десятиліття вперед. І відповіді ці доведеться давати дійовим особам, зокрема дійовим особам політики. Це насамперед, як і раніше, держави, бо вони й досі правлять за головних дійових осіб на міжнародній арені, насамперед великі й найбільші серед них. Їхні інтереси, їхня міць і, отже, розподіл сил між ними впливатимуть на їхні рішення вздовж вищеозначених тенденцій і ліній розлому.
Роберт Купер вважає, що закінчення холодної війни означало не тільки формальне закінчення Другої світової війни в Європі, але й, крім того, куди глибшу паузу, що її дві традиційні європейські системи держав — імперії і рівноваги — внесли в історію: „Те, що дійшло краю в Європі (і, можливо, в іншому місці), — дві політичні системи трьох століть: баланс сил та імперські амбіції. Холодна війна пов'язала систему рівноваги та імперію і витворила зі світу одне ціле, об'єднане боротьбою за владу і захоплене єдиною рівновагою страху. Але не лише баланс, а й імперія наразі вже не є панівними поняттями на теренах Європи, отже світ давно вже не являє собою монолітну політичну систему“[45].
Глобальний порядок протистояння Схід — Захід не поступився місцем відомому новому порядку, як це зазвичай траплялося раніше, коли брати до уваги подібні злами епох. Відень, Версаль та Ялта у XIX і в XX столітті обстоювали відповідний повоєнний порядок. Геть інакше стояла справа в 1989-90 рр. Ситуація була досить нетиповою, годі було зауважити навіть цілком типовий для повоєнної доби період анархії. Натомість постав дифузний паралелізм між західним консервативним статус-кво і революційними зламами. Ніде ця психологічна двоїстість не впадала в очі виразніше й ніде не була такою намацальною, як у 90-ті роки в об'єднаній Німеччині, яка, по суті, мала переробити цю подвійну структуру консервативного статус-кво і революційні потрясіння в одне суспільство (це їй доводиться робити й досі). І якраз у цьому дифузному паралелізмі між дотриманням статус-кво і відмовою у сприйнятті насправді наявної революції, суміші полегшення, короткозорості й неуцтва тероризм Аль-Каїди знайшов гарні умови для розвитку в далекому Афганістані та інших країнах ісламського кризового поясу.
Захід відреагував на масштаб проблеми слідом за зламом епох практично у дусі відомої формули „голови страуса“, інакше кажучи, значною мірою сховав перед новим наступом історії голову в пісок постмодерністських ілюзій. Щоправда, збереження цієї ситуації на Заході було і є здебільшого простою ілюзією, бо засади політичного порядку, хай вони існують і далі, за всіх умов докорінно змінилися. Якраз Європа опинилася в парадоксальній історичній ситуації. Зокрема, вона пережила революцію у вигляді консервативної тяглості. Ця реальна діалектика кінця холодної війни та її наслідків однаковою мірою ставить надмірні вимоги до політики, суспільства й економіки, тим більше що політичні умови в добу холодної війни і в подальший повоєнний період навряд чи відрізняються.
У XX столітті холодна війна точилася між двома найбільшими і найсильнішими державами, що зі своїм центральним конфліктом за панування у світі — яка система краща, могутніша, а отже пошириться у глобальному масштабі? — панували практично над усією міжнародною системою і порядкували нею за допомогою залізних лещат і безпрецедентної військової могутності на глобальному рівні. Злочинна манія величі Гітлера змусила Німеччину прагнути панування над світом, а внаслідок загальної поразки німецького рейху в 1945 році виникли дві глобальні наддержави, які поділили світ між собою і, зіштовхнувшись одна з одною в холодній війні, змагалися по всьому світу. На теренах Старого світу великі держави існували, починаючи з XVI століття, — Португалія, Голландія, Франція, Іспанія і Велика Британія, — проте їхня роль у світі була обмеженою через замалий стратегічний потенціал, геополітичні кордони й брак технологічних можливостей. Совєтський Союз і Сполучені Штати після 1945 року втілили новий тип світової держави, і холодну війну фактично можна вважати прикладом першої справжньої політичної глобалізації у світовій історії. Упродовж майже п'яти десятиліть протистояння між двома наддержавами формувало насильницьку, ідеологічну та економічну систему класифікації [Ordnungssystem] майже по всьому світі. Відколи один із суперників обернувся в ніщо, утворився вакуум, і стосунки між ворогами припинилися, тільки-но скінчилася Друга світова. Натомість цього разу в державному світі багато де дійшло до драматичної втрати ладу. Здавалося, наче хтось узяв і вимкнув сильний електромагніт, магнітне поле якого по-своєму впорядковувало всі металічні частинки. Досі не існувало нової глобальної структури порядку, хоча її контури поволі вимальовуються на тлі недавніх криз. І події 11 вересня знову поставили на порядок денний міжнародної політики щонайменше необхідність нового світового порядку[46].
44
Друга доповідь щодо політики розвитку Федерального уряду. Матеріали Федерального Міністерства у справах економічної співпраці розвитку. Далі у ній говориться: «Троє найбагатших людей у світі мають активи, більші за весь валовий внутрішній продукт 49 найменш розвинених країн. Активи 200 найбагатших людей перевищують сукупний дохід 41 відсотка населення земної кулі. У деяких регіонах, надто в бідних розвиткових країнах, інтеграція у світову економіку зійшла нанівець. Частка найбідніших країн у світовій торгівлі скоротилася з 1980 року з 0,7 до 0,4 відсотка 1998 року; їхня частка в глобальних прямих інвестиціях 1998 року становила всього 0,4 відсотка. З 267 000 000 інтернет-користувачів — це менше 5 відсотків населення у світі — 90 відсотків живуть у розвинених країнах. Таким чином, інтернет-з'єднань у Нью-Йорку більше, ніж на всьому африканському континенті, а в Фінляндії більше, ніж у країнах Латинської Америки і Карибського басейну (всі цифри з HDR 1999 р. [Доповідь ООН про розвиток людини])».
45
Robert Cooper: The Breaking of Nations. Order and Chaos in the Twenty-First Century, London 2003, S. 16.
46
«Протиборчі країни говорять про новий світовий порядок, але зіткнення джихаду і McWorld викликає у світі нову колотнечу, в якій ось-ось загине демократія». Anthony Barber: Coca Cola und Heiliger Krieg (Jihad vs. McWorld), Bern / München / Wien 2001, S. 235.