Як уже згадувалося, закінчення холодної війни зі свого боку поклало початок значному прогресу, а значить, принесло успіхи, що їх означало впорядкування міжнародної політики, і, як наслідок, зумовило історичні зміни й сприяло врегулюванню конфліктів там, де на нього довго чекали і практично не сподівалися: звільнення Східної і Центральної Європи від совєтського гніту, падіння Берлінського муру та об'єднання Німеччини. Кінець режиму апартеїду в Південній Африці, позитивні зміни в конфлікті на Близькому Сході між Ізраїлем і Палестиною, який завершився домовленостями в Осло і історичним рукостисканням між Рабином, Пересом і Арафатом у Трояндовому саду Білого дому у Вашингтоні, й багатонадійні події, що супроводили численні регіональні конфлікти в Азії, Африці та Латинській Америці. Започаткована демократизація в Росії та інших країнах СНД і занепад багатьох диктатур та кінець кривавих громадянських воєн у багатьох країнах Південної і Центральної Америки. В Європі і по всьому світі досягнуто неймовірних успіхів у плані відмови від ядерної, хімічної, біологічної і звичайної зброї.
Утім, по закінченні холодної війни відносний порядок так само швидко дійшов до втрат. Звірячий напад Саддама Хусейна на крихітну сусідню державу Кувейт 1991 року спровокував війну в Перській затоці між Іраком і США та їхніми союзниками. Майже одночасно Європа стала свідком повернення війни на теренах дробленої на чимраз менші шматки Югославії, масових убивств аж до спроб геноциду мусульман Боснії, етнічних чисток, злиднів, у яких опинилися біженці, й нібито зниклого жорстокого націоналізму, що його уособлював здебільшого (але не тільки!) великосербський[47] політик Слободан Мілошевич. Варто згадати принагідно і тривалу трагедію в Афганістані, чимраз слабші держави в Африці, геноцид тутсі в Руанді, жахливі масові вбивства цивільного населення в багатьох інших державах, а також вочевидь нескінченні війни за нафту й алмази. З цими катастрофами на африканському континенті межували, з іншого боку, і значні здобутки — кінець режиму апартеїду в Південній Африці, а також мирні угоди, що поклали край затяжним громадянським війнам, зокрема в Мозамбіку. Крім того, ці роки в житті Африки вирізнялися позитивними змінами на кшталт успіхів демократизації у процесі викорінення військових диктатур, приміром, у Нігерії.
Проте, коли дещо дистанціюватися й оцінити останнє десятиліття з погляду подій 11 вересня, то за всіх історичних успіхів відразу впадає в око виразна негативна прикмета: відколи добіг кінця конфлікт Схід-Захід, у світі вже не існує всеосяжного організаційного принципу, ба більше: ймовірно, його більше не може існувати. Біполярного розташування сил, яке зі своєю централізацією влади і конфліктів мало чітку й всеосяжну організаційну структуру, вже нема, і її місце не посів новий всеосяжний принцип порядку. Дві наддержави провадили холодну війну з безпрецедентним використанням ресурсів, і майже всі регіональні конфлікти були підпорядковані цьому чільному протистоянню або ж придавалися на його цілі. Саме з цим цілосвітнім чільним протистоянням була в період холодної війни пов'язана і негативна енергія в системі міжнародних відносин, а будь-якого Усаму бен Ладена на той момент у світі тримало в руках ЦРУ або КДБ. Щойно скінчилася холодна війна, все змінилося. В зонах зламу після льодовикового політичного ладу, як ми наразі переконалися, утворилися „вільні радикали“ з фатальними наслідками.
Ця втрата регулятивного чільного протистояння донині впливає на міжнародну систему. „Терористичні акти 11 вересня у трагічний спосіб продемонстрували нам, як міцно пов'язані між собою окремі частини світу і як багато для нашої безпеки важить те, які умови панують в інших країнах — якби бен Ладен не знайшов собі схованку в Афганістані, то нізащо б не дійшло до нападу на США. Втім, значною мірою таке траплялося і до подій 11 вересня: відколи скінчилася холодна війна, більшість криз, які викликали кровопролиття, розв'язувалися не за рахунок сутичок між державами, а переростали у внутрішні конфлікти. Досі наддержави використовували такі конфлікти, тримаючи їх, одначе, під контролем. Із закінченням холодної війни все змінилося: тепер можна було загострювати воєнні дії, а вже тоді зважати на зовнішнє вторгнення“[48]. На початку дев'яностих років минулого століття тодішній президент США Джордж Буш[49] закликав до „нового світового порядку“, проте цим простим закликом справа тоді й обмежилася. Загроза миру у всьому світі, яку чинить міжнародний тероризм, могла б тут дати хід фундаментальному повороту в бік заснованої на співпраці глобальної системи порядку, бо одна з найважливіших політичних умов виникнення нової тоталітарної загрози на Близькому Сході якраз полягала і полягає саме в цій втраті порядку на регіональному й глобальному рівні.
Під час конфлікту Схід-Захід існувало два ключових питання: проти кого і за кого. Більшість держав миттю знайшла відповідь на них, байдуже, самостійно чи під прямим або непрямим військовим тиском. Слідом за „ясністю“ глобального централізованого принципу організації біполярної системи ворожнечі після 1989-90 рр. настала насильницько-воєнна, ідеологічна, регіональна та історична неясність, перед якою залежні від рішення більшості демократії в політичному житті частенько опускали руки. Небезпеки цій „новій неясності“ (Юрґен Габермас)[50] не бракувало, а ось запеклих ворогів і переконливого образу ворога знайти не могли. Ризиків було і є повно, та часто їх більше, ніж простих і переконливих відповідей, які надавалися для мобілізації більшостей і ресурсів, аби дієво протистояти цим новим викликам. Навпаки, ці відповіді зазвичай вельми складні, тож приставати на них в умовах демократичної громадськості, що зважає на потреби більшості, складно.
Нарівні з втратою чільного протистояння невід'ємною складовою цієї неясності є і множинність часових осей. Якщо глянути на XX століття, то можна побачити, що для кожного з періодів цілком виразно існувала своя історико-політична інтерпретація, і вона майже завжди посувалася вздовж однієї політичної та культурної осі часу: часу великих європейських сил та їхнього самознищення у Другій світовій війні, в добу великих тоталітарних ідеологій більшовизму і фашизму та Другої світової війни і нарешті в епоху холодної війни. Міць різних конфліктів, які виходять із теренів Центральної Європи, і відповідальних за них сил аж до холодної війни була такою переконливою, що ця одна часова вісь панувала над усіма іншими конфліктами з їхніми вкрай різними політичними, історичними та культурними осями.
Задля кращого розуміння візьмемо європейський приклад — Югославію. Уряд Тіто десятиліттями свого існування вже тримав у собі всі національні конфлікти, які неминуче вибухнули в цій країні після 1991 року, проте тодішня Югославія сама була ідеологічним і політичним елементом ладу часів холодної війни в Європі, хоча і відігравала в ньому цілком особливу роль. Цей перекриваний континентальний лад припускає етнічні конфлікти хіба що вельми обмежено або здебільшого прямо придушує їх, бо скипілий національний конфлікт призведе до зміни стратегічної рівноваги в Європі і може наразити Європу конфлікту „Схід-Захід“ на гостру небезпеку війни. Все це не могло існувати в часи холодної війни, а отже його і не було.
Сьогодні натомість спостерігається множинність осей часу в різних політичних конфліктах, адже з втратою порядку чільного протистояння пішла прахом і єдність осі часу в міжнародній системі держав. Здається, в міжнародній системі держав втілюється постмодерністський принцип „everything goes“ („дозволено все“). Візьмемо знову як приклад політичне сьогодення на європейському континенті. У добу холодної війни європейці були змушені жити на два різних історичних часових пояси, західний і східний час. А сьогодні? У скількох часах і часових поясах живе сучасна Європа, і в скількох епохах думають і діють, власне, її жителі, народи і держави, хай навіть здається, що вони досі перебувають у тій самій сучасності? Країни Євросоюзу, нові члени ЄС і кандидати в Центральній і Південно-Східній Європі, Балкани, Білорусія, Україна, Молдова, навіть Росія — всі мислять, відчувають і діють уздовж однієї осі часу? Навряд чи, хай Європейський союз і чимраз сильніше спричиняється до об'єднання європейської часової осі. А скільки ж осей часу нам треба взяти до уваги, щоб осягнути оком Європу? Це ослаблення загальної осі часу веде до нерідко геть складної для розуміння метахронності, а вона, своєю чергою, справляє враження плутанини, бо збагнути причини конфліктів і керівні мотиви дійових осіб, а отже прозорість політичного конфлікту, вдається хіба що почасти, якщо йдеться про різні політичні часи.
47
Велика Сербія (або великосербська ідеологія) — популістська ідея сербських радикалів-іредентистів, яка має на меті об'єднати в одну спільну державу всі землі, на яких живуть або коли-небудь жили серби. Ідею об'єднання всіх сербів в одній державі було сформульовано на початку XIX століття, після багатьох століть життя без власної держави як програму національної інтеграції та створення національної держави у максимальних межах. Це явище початку дев'ятнадцятого століття було поширене серед європейських країн, які пережили національне пробудження під час та після французької революції і Наполеонівських воєн.
У нинішньому вигляді ідея і сам термін вперше з'явились на початку 80-х рр. XX сторіччя, були розроблені Сербською народною радикальною партією (майбутньою Сербською радикальною партією) й представлені її ватажком Воїславом Шешелем. Його кум, колишній письменник, крайньо націоналістичний політик Вук Драшкович, виголосив гасло, що «Сербія простягається настільки, наскільки далеко є могили сербських воїнів». Суть ідеї полягає в тому, що Велика Сербія повинна мати панівне становище на Балканах за розміром території і включати просербськи налаштовані народності, тобто по суті являти собою націоналістичну державу, що заперечує присутність інших етнічних груп у будь-якому обсязі.
Ідеї Великої Сербії широко використовувала белградська і місцева влада для мотивації сербських солдатів воювати в Боснії і Герцеговині.
48
George Soros: Der Globalisierungsreport. Weltwirt-schaft auf dem Prüfstand, Berlin 2002, S. 27.
49
«Сьогодні ми є очевидцями унікальної і надзвичайної миті. Криза в Перській затоці, а була вона вкрай серйозна, також являла собою рідкісну нагоду підійти до історичної епохи співпраці. З цих тяжких часів може вирости наша п'ята ціль — новий світовий порядок: нова епоха — обтяжена загрозою тероризму, сильніша у своєму прагненні до справедливості та впевнена у пошуках тривалого миру. Епоха, в якій країни світу, Сходу і Заходу, Півночі і Півдня процвітають і можуть жити в гармонії [...] Сьогодні щосили прагне народитися новий світ, світ, який істотно відрізняється від тих, які ми знали досі. Світ, у якому правила джунглів заступає верховенство закону. Світ, у якому країни визнають спільну відповідальність за мир і справедливість. Світ, де сильні поважають права слабших». President George Bush: Adress before a Joint Session of the Congress on the Persian Gulf Crisis and the Federal Budget Deficit, September 11, 1990, на сайті: http://bit.lv/fischer-uk-03.