Після закінчення холодної війни до 11 вересня 2001 року світ не надто визначала велика конфронтація, бо за межами США вже не існувало стратегічного потенціалу для чільного протистояння. Основний ризик конфлікту полягав радше в цілковитій протилежності великої конфронтації, а саме в регіональному чи національному вакуумі сили, який склався внаслідок втрати порядку. Розпад характеризує сучасну структуру конфлікту значно сильніше, ніж конфронтація, а насправді географія конфліктів останнього десятиліття вирізняється дедалі дрібнішими міжнародними структурами, дрібнішими державами, а також чимраз стрімкіше руйнованою системою норм і вивільненим у процесі цього розпаду потенціалом насильства, насамперед щодо цивільного населення або етнічних груп: Югославія, Південний Кавказ, Центральна Азія, Афганістан, Сомалі, Руанда, Бурунді, Ліберія, Сьєрра-Леоне, Конго, і це лише деякі з цих конфліктів. Оскільки напад на США виходив з такої зони розпаду, то в центрі боротьби з тероризмом після подій 11 вересня опинилася ціла низка країн. До них додалися конфлікти, успадковані ще з часів холодної війни або й навіть деколонізації, зокрема, ворожнеча на Корейському півострові, Близькому Сході та в Кашмірі або ж затяжна громадянська чи сепаратистська війна[51], що тривала в Судані, Конго, країнах Західної Африки, і війна між Ефіопією та Еритреєю, яка з десятирічної війни за незалежність переросла у війну між державами. Цими різноманітними місцевими й регіональними кризами живиться і дедалі впливовіша у світових масштабах дезінтеграція з ризиками міжнародної безпеки, на які слід мимоволі зважати.
Тим-то наразі міжнародна політична система містить у собі вже не порядок, а радше щось на кшталт великої мозаїки, мішанку, де до найрізноманітніших політико-культурних осей часу ліпляться зони порядку і розпаду, сталості й конфлікту. Із закінченням холодної війни, щоправда, дійшло до серйозних змін, особливо на теренах Центральної та Південно-Східної Європи і колишнього Совєтського Союзу, але загалом різні частини цієї неіснуючої системи порядку якраз більш-менш стабільно існували у своєму політичному стані й надалі, хай ще й не існувало ефективної посередницької структури між різними політичними просторами і осями часу, знову ж таки, коли не брати до уваги універсалізацію світового ринку та міжнародних ринків капіталу і фінансів. Ані США, ані тим більше Європа, ані інші великі держави, ані міжнародні організації, передусім ООН, фактично досі не пристосувалися до цього нового міжнародного становища і не намагалися витворити на основі нового порядку різних частин міжнародну систему.
Якщо глянути на структуру „післяльодовикової“ державної системи, як вона сформувалася після великого зламу епох, перше, що впадає в очі це те, що двійчаста, одномірна система, що ґрунтувалася на глобальному чільному протистоянні між двома наддержавами, поступилася місцем тривимірній системі без чільного протистояння. „Ми нині живемо в розділеному світі, — категорично зауважує Купер, — але розділеному геть по-іншому, ніж за часів конфронтації Сходу і Заходу“. В нинішній системі держав Купер розрізняє три різні світи: „По-перше, існує світ досучасний: додержавний, постімперський хаос. Яскравий приклад — це Сомалі, Афганістан і Ліберія“[52]. „Друга частина світу — це світ сучасний. Тут справно працює класична державна система. Держави відстоюють монополію сили і ладні будь-коли використати її одна проти одної“[53]. Третю частину міжнародної системи можна назвати постмодерністським елементом. Тут теж державна система сучасного світу руйнується, проте на відміну від досучасного світу доходить до більшого порядку, а не до безладу»[54]. Для наочності цю тривимірну модель державної системи варто подати у вигляді ієрархії. Найвищий поверх посідає постмодерний світ: геть угорі американська наддержава з почтом своїх «васалів» у Європі і Східній Азії. У цьому світі панує стратегічна сила, і спирається вона на високі технології, врешті-решт на найсучаснішу ядерну зброю. Посередині — сучасний світ. У ньому розвиткові й чимраз слабші наддержави та регіональні сили шукають рівноваги на місцевому рівні. Війна між державами, як і раніше, — реальний варіант, і з цього погляду вкрай небезпечні регіональні конфлікти ще легко призводять до військової конфронтації. Ці конфлікти цілком можуть зачепити ядерний поріг. Регіональні конфлікти в Східній Азії і на Корейському півострові, конфлікти у Кашмірі та на Близькому Сході — це найнебезпечніші й водночас найвідоміші приклади подібних чвар. На нижньому поверсі розташовано досучасний світ. У певному розумінні він являє собою підвалини наявної державної системи, й для нього характерні небезпека та ризики обернених на руїну або вже зруйнованих держав. Приватна влада, війна, тероризм і різанина аж до небезпеки геноциду там визначають реальність; повсякденне життя в цьому світі сповнене голоду, неписьменності й грубих порушень прав людини.
Звісно, коли говорити про цю тривимірну державну систему, йдеться не про незалежні один від одного світи; глобалізація, на відміну від попередніх століть, зумовлює неабияку прозорість інформації, людей та ідеологій. Відповідно, конфліктні структури всіх трьох рівнів тісно поєднані. Взаємодія між постмодерністським і сучасним світом є загальновизнаним чинником, так само, як і взаємодія між сучасним і досучасним світом. Натомість взаємодією між постмодерним і досучасним світом до 11 вересня несправедливо легковажили. Утім, до нападу на постмодерний світ, а саме на Сполучені Штати Америки, готувалися якраз у цьому підвалі сучасної державної системи.
Докорінно змінилась і структура загрози в тривимірній державній системі без чільного протистояння. В одновимірності конфлікту «Схід-Захід» переважала боротьба двох світових держав та їхніх блоків за панування над світом, ідеологічна ворожнеча двох систем. Від цього чільного протистояння виходила єдина стратегічна загроза. Була вона збалансованою, тобто дві світові держави мобілізували на найвищому технологічному рівні і з використанням усіх своїх можливостей свій сукупний військовий потенціал: звичайний, хімічний, біологічний та ядерний. Те, що могло поставити під загрозу рівновагу страху в глобальній війні за гегемонію, являло собою стратегічну загрозу, все інше вважалося вторинним. Регіональні та місцеві сутички були значною мірою підпорядковані чільному протистоянню, як і весь спектр термоядерної, традиційної та терористичної загроз. Натомість тривимірна державна система сучасності вже не має цього фокусування різних конфліктів і загроз на одному-єдиному стратегічному пункті й місці.
Відколи скінчилася холодна війна, системна ворожнеча між капіталізмом і комунізмом відступила на другий план або ж узагалі зникла, оскільки системної альтернативи західній ринковій системі більше не існує. Ідеологічний вакуум, який постав через це, не вдалося усунути ані за рахунок позитивного вмісту — демократії, прав людини і ринкової економіки, — ані негативного (релігійної нетерпимості та проявів націоналізму). У тривимірній державній системі витворюється те, що разом зі зброєю масового знищення і тероризмом можна назвати новою стратегічною загрозою. Вже три з цих загроз — релігійна нетерпимість, націоналізм і тероризм, — здатні самі по собі викликати серйозні конфлікти й протистояння аж до війни. Але щоб загроза набула характеру стратегічної, необхідне поєднання цих трьох із четвертою — зброєю масового знищення. Ця нова стратегічна загроза являє собою своєрідний згусток загроз різних епох європейської та західної історії: релігійної нетерпимості, що панувала в добу європейських релігійних воєн XVI і XVII століть, націоналізму XIX і першої половини XX століття; ядерної зброї як найнебезпечнішої зброї масового знищення часів холодної війни; врешті-решт, тероризму, який, завдавши удару 11 вересня, заявив про свої виключні права на початку XXI століття. Коли ці чотири елементи складаються докупи, виникає справжня стратегічна загроза нового типу.
51
Тут Фішер вживає термін, який означає (буквально) «війна за відокремлення», чи то війна сепаратистська, і вживається щодо війни за незалежність у США. У вітчизняній історіографії вона здебільшого зветься Громадянською.