З небезпекою такого поєднання релігійного і націоналістичного протистояння в регіональному конфлікті із застосуванням ядерної зброї і чинником-каталізатором тероризму світ не так давно зіштовхнувся на індійському субконтиненті. 2002 року ці чотири складові поєднуються в оновленому загостренні індійсько-пакистанського конфлікту і загрожують катастрофою[55]. Релігійна нетерпимість і націоналістична ворожнеча правлять за підґрунтя багаторічного конфлікту довкола Кашміру. Обидва вороги мають ядерну зброю, і тероризм грає роль запальника. Напад ісламістських терористів, які базувалися в Пакистані (це сусідній державі закидає уряд Індії), на індійський парламент у Нью-Делі неминуче поставив обидві країни на межу збройної конфронтації, наслідки якої, коли брати до уваги застосування ядерної зброї, годі було передбачити.
Звісно, ця криза трапилася в сучасному світі, де війна є одним із варіантів. Зовсім інакше небезпека стагнації і регресу в ЄС, бо ці два основних завдання не є результатом абстрактних або навіть ідеологічних розмислів; їх накинув європейцям кінець протистояння «Схід-Захід», а також перебіг історії. Паралельно із завершенням інтеграції Європи ЄС однак уже сьогодні разом із США завдяки НАТО панує над перспективою впорядкування європейського континенту і мимоволі дедалі більше долучатиметься до його майбутнього, а також майбутнього сусідніх регіонів — Близького і Середнього Сходу, Середземномор'я та внутрішніх регіонів африканського материка. Щойно добігла кінця холодна війна, але щонайпізніше 11 вересня Європа вже дістала новий стратегічний вимір.
Під проводом великих держав-членів європейці виступають єдиним фронтом — не тільки економічним та політичним, але й перспективним з військового погляду, на Балканах і в Афганістані, а дехто і в Іраку та в інших країнах світу. Тим не менше, між військовим потенціалом Європи й Сполучених Штатів розкривається дедалі глибша прірва. Вочевидь, європейцям доведеться докласти величезних зусиль через міжнародні кризи й насамперед з огляду на досвід подій 11 вересня, аж до війни в Іраку, аби суттєво вдосконалити їхній військовий потенціал і розширити політичну сферу діяльності. Але навіть якщо припустити, що в найближчому майбутньому Європа розвиватиметься згідно з найоптимістичнішим сценарієм, було б, утім, безглуздо вважати з огляду на політичну та економічну ситуацію у ЄС, що в недалекому майбутньому Старий Світ може потіснити єдину наддержаву США з чільного місця. До завершення процесу європейської інтеграції європейці (якщо не зважати на сферу економіки), чи то у вигляді ЄС, чи то на рівні окремих національних держав, не зможуть грати насправді всесвітню роль нарівні зі Сполученими Штатами.
Звісно, ймовірність того, що формування спільної європейської політики у сфері безпеки та оборони буде і надалі динамічно розвиватися, з огляду на невпинний тиск реальності дуже велика. Крім того, в майбутньому важитиме сильна роль ЄС у залагодженні міжнародних криз і конфліктів за допомогою європейської дипломатії, а також воєнних і цивільних надзвичайних акцій.
Але поки ЄС не скінчить своє розширення на схід і, відповідно, держави не «притруться» одна до одної з організаційного і матеріального погляду, хай там як, на порядку денному мають і будуть панувати внутрішній погляд Європи і неминучі внутрішні втрати через тертя попри будь-який зовнішній тиск. Отже політичні пріоритети й реальний корисний ефект ЄС ще не один рік обмежуватимуться цими історичними проблемами всередині Старого Світу.
Росія, що колись була другою наддержавою, знову ж таки являє собою неповторну суміш у великій глобальній мозаїці. Ця — навіть після розпаду великої російської імперії під назвою Совєтський Союз — як і раніше найбільша на сьогоднішній день за територією держава має непевні риси: ядерний потенціал, важкий поступ або й навіть застій у економічних і демократичних перетвореннях, постійні проблеми в інтеграції величезної країни, яскраві регіональні відмінності й етнічні конфлікти, аж до нескінченної війни на Північному Кавказі і, як наслідок, загрозу чеченського тероризму. Скільки часу знадобиться Росії для модернізації, як довго триватиме її падіння як світової держави і в якому ракурсі це сприймати, — так звучать центральні питання міжнародної та європейської політики у xxi столітті. Дві головні стратегічні цілі Росії, — це, по-перше, успішна й всеосяжна модернізація економіки та суспільства, а по-друге, оновлення державної влади і відродження країни як світової держави в XX столітті. Росія довго не забуде досвід рівності зі США в десятиліття холодної війни, який і визначатиме напрям розвитку країни.
У сфері зовнішньої політики Росія за президента Путіна вдалася до далекосяжних стратегічних кроків: виразного відкриття у політичному й економічному плані в бік заходу, Сполучених Штатів і Європи, а також нового стратегічного альянсу зі Сполученими Штатами в боротьбі з міжнародним тероризмом. З іншого боку відбулася спроба модернізації країни в довгостроковій перспективі, мотивована роллю одного з найбільших виробників і експортерів енергії у XXI столітті[56]. У тому, чи стан справ, до якого спричинилася війна в Іраку, коли Росія вкупі з Францією, Китаєм і Німеччиною виступала проти воєнних дій, матиме далекосяжні негативні наслідки для російсько-американських відносин, випадає сумніватися, бо через іракську кризу стратегічне відкриття російської політики у бік Заходу не зміниться, та й США нізащо не дозволять собі легковажити Росію. До того ж, Росія занадто велика, досі надто вирізняється своєю міццю і багато важить у американській зовнішній політиці.
Звісно, в країнах Південного Кавказу та Центральної Азії існує небезпека регіональних розбіжностей між Росією і США. Стратегічні нафтові й газові інтереси, байдуже, чи то родовища і їхня експлуатація, чи транзит через трубопроводи у віддалені порти — так звана «New Great Game» («Нова Велика гра») — та їхня безпека у світлі спілок, військових баз і союзів, можуть, у поєднанні з страхом перед оточенням, який має Росія, викликати охолодження стосунків між двома великими державами на регіональному рівні, отже, призвести до загострення напруженості в регіоні. На тих-таки підставах можна, однак, оцінювати відповідний баланс між цими двома великими регіональними державами та їхніми стратегічними інтересами, керуючись першочерговими глобальними інтересами, які зумовлюють необхідність такого балансу. Європа зацікавлена в тому, щоб існувала можливість компромісу між Росією і США в Центральній Азії та на Південному Кавказі.
Певна річ, головним відкритим питанням російської модернізації лишається не «Коли?», а радше «Як?». Як у демократичний спосіб, як і личить правовій державі, провести цю модернізацію Росії? Чи не матиме нова спроба модернізації авторитарного характеру? Чи не буде чимось на кшталт «керованої» демократії? Чимось на взірець «планової» ринкової економіки? Чимось на зразок великоросійської «сфери впливу»? Чи всі ці явища, врешті-решт, виявляться лише необхідними проміжними етапами успішного розвитку Росії в бік демократії, верховенства закону і ринкової економіки? Ймовірно, у випадку з Росією оптимісти й песимісти не надто відбігають одне від одного в тому, що стосується реальності їхніх очікувань на майбутнє. Для Європи відповіді на ці питання, проте, мають вирішальне значення. При цьому йтиметься насамперед про те, чи зможе розширений Союз у перспективі встановити нові стратегічні відносини з Росією, інакше кажучи, чи пристане Росія на засади нової Європи, чи ні. У всякому разі Європа серйозно зацікавлена в тому, щоб назавжди виключити поновні зазіхання на гегемонію за її межами і не пов'язувати цей інтерес із поверненням до політики, яка визначається в категоріях «сфер впливу» тощо, у стосунках між Росією і Європою.
У Східній та Південній Азії нарівні з Японією переживають економічний і воєнно-політичний розквіт інші гіганти, зокрема, Китай та Індія, які за кількістю населення переважають усі досі відомі держави. Регіон росте як з води, і це стосується не тільки економіки, а й чи не найбільше — політики[57]. Народна Республіка Китай, насамперед докладе всіх зусиль, аби перетворитися на одну з чільних сил XXI століття[58], і на службу цьому стратегічному пріоритету керівництво країни поставило всі інші цілі. Показники зростання Піднебесної за останні десять років вражають, так само, як і розвиток технологій та людського інтелекту[59]. Перш за все, обсяг торгівлі Китаю зі США базується на високих темпах приросту, так що Китай уже сьогодні є другим після Японії кредитором Сполучених Штатів[60].
55
Автор помиляється: напад на парламент, про який ідеться далі, стався не 2002, а 2001 року.
56
«Хай американська кампанія проти тероризму і переважає в заголовках, одначе точиться ще одна битва з такими ж вагомими довгостроковими наслідками: боротьба за контроль над джерелами енергії між двома найбільшими експортерами нафти у світі, Саудівською Аравією та Росією. Цей бій матиме принципові наслідки для світової економіки, для безпеки енергопостачання США, ролі Росії в світі, значення Саудівської Аравії у майбутньому і впливу ОПЕК». Edward L. Morse u. James Richard: The Battle for Energy Dominance, in: Foreign Affairs 81, Nr. 2, Marz / April 2002, S. 16.
57
«Східноазіатська геополітична сцена зараз характеризується метастабільними владними стосунками. Метастабільність означає стан зовнішньої міцності, але з відносно малою гнучкістю, у цьому відношенні це радше міцність металу, ніж сталі. [...] Сьогоднішній Далекий Схід переживає надзвичайний економічний динамізм, що супроводжується щораз більшою політичною невизначеністю. Азіатське економічне зростання, фактично, може навіть сприяти цій невизначеності, тому що процвітання затемнює політично вразливі місця регіону, навіть якщо воно посилює національні амбіції і розширює суспільні сподівання. [...] Менш ніж чотири десятиліття тому Східна Азія (в тому числі Японія) нараховувала лишень 4 відсотки в загальному ВНП світу, тоді як Північна Америка була попереду з близько 35-40 відсотками; на середину 90-х років два регіони були приблизно рівними (десь близько 25 відсотків). Більше того, темп росту Азії історично безпрецедентний. Економісти зазначають, що на стартову стадію індустріалізації Великої Британії пішло понад п'ятдесят років, а Америки — дещо менше п'ятдесяти для подвоєння відповідного випуску продукції на особу, в той час як Китай і Північна Корея досягли того ж приросту приблизно за десять років. Вірогідно, що коли не трапиться якогось великого регіонального розколу, то за чверть століття Азія випередить Північну Америку і Європу в сукупному ВНП». Бжезінський 3. Велика шахівниця. Пер. О. Фешовець. Івано-Франківськ, Лілея-НВ. С. 152-53 і далі.
58
David Haie und Lyric Hughes Haie: China Takes Off, in: Foreign Affairs 82, Nr. 6, November / Dezember 2003, S. 36H.
59
«Зростання ВВП [2002] збільшилося від 8,0 до 7,3% (2001). Хоча Китай з ВВП на душу населення всього 890 доларів США (2001) належить до бідних розвиткових країн, однак він укупі з Південною Кореєю, Тайванем, Гонконгом і Сінгапуром входить до одного з регіонів з найстрімкішими темпами зростання у світі». Fischer Weltalmanach 2004, Frankfurt/Μ. 2003, S. 1167.
60
«Близько 46% від загального державного боргу в державних установах зараз у руках іноземців, а більшість придбань останнім часом було зроблено азійськими центральними банками, зокрема японськими й китайськими. Мало хто знає, що фінансова стабільність Сполучених Штатів залежить наразі від Центрального банку Китайської Народної Республіки. Тим не менше, цей факт має неабияке значення». Niall Ferguson: American TermiNATOr. Why the new U. S. empire is proving to be less awesome than it looks, in: NEWSWEEK Special Edition, Dezember 2003, S. 11.