Нарешті, в пізнішому часі «Історія русів» залишила свої сліди в історичних поемах С. Руданського, в трагедії Й. Барвінського «Павло Полуботок», в «Молодому віці Максима Одинця» Олександра Кониського тощо. С. Єфре-мов, оцінюючи загальне значення твору для української культури, зазначив: «Исторія Руссов» була немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправданням її нового письменства, з якого те відродження почалося» 37.
Що ж собою являла «Історія русів» як твір? Вона подавала картину історичного розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII століття, власне, до 1769 року. Автор працював у традиціях
так званих козацьких літописів, тими літописами він і користувався, доповнюючи виклад переказами, власними споминами, а подекуди (XVIII століття) — документами. Основна засада твору — натуральне, моральне та історичне право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток, а боротьба українського народу за визволення — головний зміст книги. Загалом автор не мав на меті писати історію України, а дав свою мисленну картину цієї історії. І. Борщак назвав «Історію русів» «історичною легендою України, політичним трактатом, втіленим в історичну форму»38.
Г. Карпов жанр твору визначив як «політичний памфлет», так пояснюючи особливості цього жанру: «Автори таких творів дуже мало дбають про збирання солідних історичних джерел для своєї праці, але рівночасно для доказу вірогідності всього, що вони розповіли, добирають найбільш гро-моносні авторитети (нагадаємо, що це було в засадах історіографії, визначених курсами риторик Київської академіїВ. III.), так указують на участь у складанні подібного твору самих історичних осіб, у ньому описаних. Основна прикмета таких творів: зверхній лібералізм (він був якраз не зверхній, а глибокий.— В. Ш.), проповідь гуманних ідей, обвинувачення неприємних авторові осіб та народів у деспотизмі, неосвіченості, варварстві, схильності до підступу, лякливості (тут уже говорить у критикові ураза шовіністично наладнованого росіянина. — В. III.), дурноти, а тим, яких автор бере під свій захист, приписуються всі протилежні, цілком приємні, прикмети. Друга ознака — багатство анекдотів у них: прості, звичайні події прикрашаються фантазією»39; до речі, всі ці викладки — типова риса так званої романтичної історіографії. Думку про памфлетний характер «Історії русів» підтримав В. Іконников. «По суті, — писав він,— «Історія» має характер історичного памфлету, автор чи автори її не були особливо точні при виборі джерел (що і зрозуміло при тодішньому стані нашого історичного мислення взагалі), її виклад нагадує манеру древніх чи псевдодревніх з вигаданими промовами історичних осіб: факти підганяються під тенденції, але врешті-решт автори вигадували менше, ніж їх звинувачують, вони багато брали із давніх малоросійських літописів, але також багато брали з усних переказів, анекдотів, віршів, пісень, які ходили в українському дворянстві, серед козацької старшини і серед народу»40. Приблизно те саме каже й Д. Дорошенко: «Исторія Руссов» вийшла не науковим історичним твором, а політичним памфлетом, вона прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки; коротко кажучи, вона має інтерес як покажчик найвищого рівня, якого досягла українська політична думка в кінці XVIII ст.; в Ті світлі стає зрозумілий для нас рух шляхти Ніжинського полку в обороні автономії в 1767 р. і таємна місія Капніста до Берліна в 1791 р.»41.
Автор оглядає історію України з найдавніших часів, а історію княжих часів — як самостійне державне життя під управою київських князів (с. З). На Білорусію автор дивиться, як на країну «одноплемінну, сусідську», на Росію має свій погляд, до якого ми повернемося окремо. Автор «Історії русів» гостро заперечує думку, ніби Україна постала в XIV—
XVI століттях, начебто доти це була порожня земля, козацтво заведене польськими королями (в цій полеміці заперечує навіть назву Україна), а вважає, що Київська Русь — це державне творення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія, бо до Русі з російських земель входила тільки Новгородська земля. У цій своїй концепції автор ішов за традицією, яка фіксується досить чітко в протестації Нова Борецького, де було написано, що українські козаки — <<того-то правого руського народу з Яфето-вого насіння, плем’я, яке Чорним морем і сушею воювало Грецьке царство»; зрештою, ми цю думку часто зустрічаємо в поетичних пам’ятках XVI—