А тепер розгляньмо твір як пам’ятку літературну. Перше, що впадає в очі: <<Історія русів» певною мірою вже втрачає барокову поетику, а пев-ною — її зберігає. На відміну від тоді ж створеного літопису О. Рігельма-на, не має просторого описового заголовка, зате супроводжена традиційною передмовою, витриманою в бароковій традиції,— тут викладено (як це робив і літописець С. Велично та й інші творці літописної літератури) головні постулати твору. Потому подаються джерела, критикуються польські та литовські історики за суб’єктивний огляд української історії (таке стосовно польських істориків є і в С. Велична), а також і літописи українські (критика літописів, правда, інакша, є і у С. Велична). Говориться про «тридцять чотири криваві герці, що були при тому від військ руських супроти поляків та королів Їхніх», — отже, передмову витримано цілком у традиції барокових літописів. Автор перед собою ставить полемічні завдання, а полемічність також одна із ознак історичної барокової прози, що веде свою традицію від полемічної літератури. Зате сама структура не розкладається, як це було у С. Велична чи інших авторів, на розділи за роками, а має характер цільного трактату, побудованого, правда, хронологічно. Така традиція йде від Самовидця, а потім через Г. Граб’янку до «Короткого малоросійського літопису»; на останньому, розвиваючи його й доповнюючи, автор і будує свій твір. Отже, структурно «Історія русів» таки витримується в поетиці офіційних козацьких літо-
писів у послідовності: Самовидець, Г. Граб’янка, «Короткий малоросійський літопис», «Опис» П. Симоновського, «Історія русів». Стиль твору охудож-нений: описовий, метафоричний, динамічний, часом експресивний, полемічно загострений — на відміну від Величкового спокійного, епічного. Загалом же традиція пристрасного писання була властива бароковій літературі, особливо полемічній. Вищих форм вона досягла в І. Вишенського,
А. Филиповича, в літописі Г. Покаса, творах Г. Сковороди тощо. Але одна істотна риса цих творів в «Історії русів» відсутня: тут не знаходимо підтекстового читання, що й зрозуміло, бо творився він не як офіційний козацький, а як нелегальний твір, отже, автор міг дозволити собі висловлюватися прямо. Є й інші характерні для літописного бароко риси: введення в текст усних переказів, промов (наприклад, промови хана Іслам-Гірея, Б. Хмельницького, І. Мазепи <<до всіх урядників», 77. Полуботка перед Петром І), які мають характер риторично творених подібно до зразків з підручників риторики Києво-Могилянської академії51. Правда, на нашу думку, промова П. Полуботка, вміщена в нашій пам’ятці, є стилізацією справжньої промови, яку переоповідали у XVIII столітті, тобто вона типологічно подібна до барокових стилізацій документів С. Величка. Є в «Історії русів» віршові вставки (як епітафія Б. Хмельницькому), фрагменти з новелістичним вивершенням (опис загибелі Батурина, історія поміщика Горського тощо). Уся «Історія русів», зрештою, пересипана батальними сценами, що було також у традиції барокового літописання. Прагнув автор і до універсальності опису, бажаючи охопити всю українську історію до 1769 року включно, одначе традиційно (так робили Самовидець, Г. Граб’янка, С. Велично) центральною частиною твору роблячи Визвольну війну під проводом Б. Хмельницького. Попередні події бачилися, як передумова до цього повстання, а все, що було по ньому,— як наслідки. Можна відтак упевнено сказати, що «Історія русів» завершує ряд козацького літописання в бароковій традиції.