Як уже зазначалося, памфлетний характер «Історії русів» чинить твір передусім літературною пам’яткою. Він, можна сказати, є своєрідною реакцією на знищення Козацької держави російським царизмом. Певною мірою він наближається до <<Енеїди» І. Котляревського, принаймні мета обох творів одна. Різницю бачимо лишень у виборі літературної форми: І. Котляревський узяв до вжитку жанр епічної поеми зі складною та вельми цікавою грою поетики низового та високого бароко52 з мотивами передроман-тичними, а автор «Історії русів» вибрав форму політичного памфлету з використанням літописної та полемічної поетики, також із мотивами передромантичними. Відтак, коли автор «Історії русів» оглядає всю українську історію через короткий та поширений виклад, то І. Котляревський цю ж таки історію яскраво подає засобами поетичними через так званий «похід у часі» Енея. Про своє завдання автор «Історії русів» прямо пише в
ЗО
передмові: <<Пропонована тут історія малоросійська писана на два періоди, тобто до нашестя татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно». В дискусію автор входить уже з перших рядків супротилежно до російсько-монархічного подання, що Московщина коренями загніжджена в Київській державі. Він називає історію російську власне українською, а не московською, <<бо ж відомо, що початок цієї історії, разом з початком правління російського, береться од князів і князівств київських із прилученням до них лише одного новгородського князя Рюрика, і триває до навали татар безперервно, а від цього часу буття Малої Росії в загальній російській історії ледве згадується». Фраза, як на сучасного читача, дещо дивна, бо тут ніби визначається так звана <<загальна російська історія», а з другого боку, наголошується, що з московських земель у Київську державу входила тільки Новгородська земля. Маємо тут своєрідне змішання давньої історичної традиції, зафіксованої ще в С. Кленовича (що в Русь Московщина не входила, а тільки Новгород та Псков, а ще Білорусія), але не поминається і факт імперської історіографії, що загальна російська історія таки існує — суперечність, яка витікала із здобутої в той час російської освіченості й певного москвофільства автора, ознаки якого згодом проявлятимуться не раз. Наголошує автор і на істо-ріософічності свого викладу: він не просто подає історичні події, але <■міркуючи про становище землі сеї з-поміж народами сливе непримиренними, судячи про часи та обставини, в яких народ сей завжди майже був у вогні і плавав у крові». Про полемічність твору автор також заявляє одвер-то, бо скеровує свій пал проти тих письменників, які вивергнули «всі свої лайки і всілякого роду неправди і наклепи на сей народ і на його вождів та начальників, називаючи їх непостійним і бунтівливим хлопством». І тут викладається провідна думка памфлету, в суті своїй гуманна і справедлива: <<всіляке творіння має право буття своє боронити, власність і свободу і що для того воно споряджене самою природою або Творцем своїм (цікаво тут відзначити оце ототожнення Бога й Природи, властиве нашим просвітникам. — В. Ш.) достатніми знаряддями чи способами». Саме ці засновки вводять <<Історію русів» у коло пам’яток, якими в другій половині
XVIII століття розпочалася велика дискусія <<Розмова Малоросії з Велико-росією» (так назвав свій твір С. Дівович) за природне право українського народу бути серед інших народів як рівний з рівними. Це був активний політичний протест проти заковтування України Московщиною і перетворення Козацької держави в провінцію Російської імперії. Ця дискусія почалася, коли придивитися, ще в другій половині XVII — початку XVIII століття в творах Г. Вишневського, І. Максимовича, Д. Туптала, С. Климовсь-кого та інших, згодом велася Г. Кониським, С. Дівовичем, Г. Покасом, тощо і зрештою вищого свого вияву осягла в <<Історії русів» та <<Енеіді»
І. Котляревського. Але знаменна річ: автор нашої пам’ятки, відстоюючи
історичну назву Русі саме стосовно нашої землі в супротилежності до намірів Московщини звати й себе Руссю чи Росією, заперечує, як уже вказувалося, назву й поняття України, як ніби таку, що вийшла від <<безсоромних і злостивих польських і литовських байкотворців», котрі твердили, нібито Русь була до заведення козацтва порожня і тільки за польських королів з’являється <<нова якась земля над Дніпром, названа тут Україною, а в ній зводяться польськими королями нові поселення і засновуються українські козаки, а до того ся земля була пустельна і безлюдна і козаків на Русі не бувало». Чиниться так із цілком зрозумілих літературних засновків, власне, з полемічною метою, щоб доказати старовічність своєї землі, а не починати історію свого народу (як це, до речі, чинили донедавна історики тоталітарного часу, що працювали в російській імперській доктрині) з XVI століття.