ся авторитетом, та й посилатися на нього не з руки, бо був діючою значною персоною. Таким чином маємо своєрідне барокове творення фіктивного світу на реальній основі, що зі звичайним облудництвом не має нічого спільного: ці містифікації, до речі, цілком подібні до Величкових34. Отже, перед нами не історичний, науковий прийом, а риторичний, отже цілком літературний.
Розглянемо іншу характерну особливість «Історії русів». Автор пише, що численність описаних воєнних дій може здатися сумнівною. І справді, в тексті багато батальних сцен. Звертає увагу, що автор пояснює часті війни русів не потребою боронитися від напасників (як це чинить хоч би
С. Кленович у «Роксолаші»), а їхньою войовничою природою. Руси нібито з природи «кроволийні» («народ сей завжди майже був у війні та убивствах» — фраза історично сумнівна, але потрібна авторові для досягнення публіцистичної мети: довести — як і С. Дівович, — що українці мають велику героїчну історію). Чому він так чинить? А тому що писав книгу за часів занепаду героіічного духу народу. Ось чому створювалася героїчна візія діянь власного народу, цілком, знову-таки літературна. Відтак автор закономірно творить своєрідний міф: йому не йдеться про історичну закономірність чи достовірність, навпаки, він створює образ войовничого, історично активного народу, який не просто обороняється супроти ворогів (оборона — ознака слабкості), а й провадить агресивні воєнні дії, що властиве сильним народам. Це потрібно було авторові для пробудження народу зі сплячки, в яку на час написання твору той потрапив; згадаймо при цьому початок діалогу «Прокинувшись, побачили славу його» Г. Сковороди, сучасника автора «Історії русів»: «Весь світ спить... Та ще не так спить, як про праведника сказано: «Коли впаде, то не розіб’ється...» Спить, глибоко простягнувшись, наче вдарений об землю. А наставники, які пасуть Ізраїля, не тільки не будять, а ще й погладжують: «Спи, не бійся! Місце хороше, чого остерігатися?» Говорять про мир — і немає миру»30. А це також завдання чисто літературне, бо своїм писанням митець хоче передусім надихнути земляків, воскресити їхню історичну пам’ять і довести, що має він віковічну потугу та державність. Таким чином «Історія русів» — твір цілком будительний , як будительними були «Енеїда» І. Котляревського та «Кобзар» Т. Шевченка. До речі сказати, свою місію він виконав сповна, правда, не в часі свого постання, а вже в XIX столітті, коли був відкритий вдруге, цього разу романтиками, і збудив до національного діяння зокрема М. Максимовича, М. Маркевича, а передусім Т. Шевченка.