одурений молодий гетьман, підступний дорадник, втеча, сховані гроші, використання сторонньої оружно'і сили підступником — все це ніби взято із драми «Про Олексія, чоловіка Божого» (70-ті роки XVII ст.): згадаймо ситуацію з Гонорієм та Аркадієм і Їхнім опікуном117, ситуацію тільки пристосовано до українських умов. Дивно, що навіть Віленська згода 1656 року між Польщею та Москвою, яка так обурила козаків, тут подається як інтрига І. Виговського (адже був поляк, отже й віроломний, за логікою автора). В такому цілком белетризованому тоні й подається історія цього гетьмана. Полковник же Пушкаренко тут тип позитивний; звертає на себе увагу, що в цьому блоці автор постає як москвофіл (раніше такого не добачалося): і позитивна характеристика Пушкаренка, і осуд Конотопської битви, яка зветься <<підлим супроти Росії учинком», і осуд Гадяцького пакту, бо він повертав Україну у союз із Польщею,— все це певним чином суперечить попереднім вільнолюбним засадам автора. Чому так сталося, своєрідна загадка. Може бути два тлумачення: перше — <<Історія русів» була написана не одним автором, а кількома (про це говорив ще В. І конников), і друге — москвофільством уже певним чином було заражено й най-радикальніші групи освіченого стану в Україні (наприклад, В. Капніст); його нема цілковито тільки в «Енеїді» І. Котляревського. Правда, описуючи подальший прихід в Україну боярина Г. Ромодановського, автор не промовчує і про його підступність та й звірства: «Він, як зустрічали його од міста з процесіями, помолившись і перехрестившись перед ними по-хрис-тиянськи, пограбував опісля місто і мешканців його по-татарська». Загалом маємо в описі гетьманства І. Виговського своєрідну фабульну структуру, фактаж його дуже вже вільно використано і змодельовано.
Історія з Юрієм Хмельницьким — чергова фантазія, в основі тут — конфлікт між козаками та росіянами. Описується брутальне ставлення росіян до українців, бо «все в них робиться навперекір, а поведінка їх і розмови дихають самим лише презирством та знущанням над тутешнім народом. Обзивання «виговцями» та «хохлами» є звичайними для них титулами і назвиськами. Саму навіть релігію, або віру народу тутешнього, що була колись взірцем і колискою для всієї Росії, таврують вони як обливальщику, що не мав хрестів на шиях і складних образків у возах, і, словом сказавши, ледве признають народ сей за творіння Боже», але все це ніби викладено у листі Ю. Хмельницького, звісно, вигаданому — він потрібен був авторові для виправдання переходу нового гетьмана на бік поляків. Але і Ю. Хмельницький не є позитивний герой, його успіхи звуться «мерзенними», подається він як руйнівник рідної землі і як такий, котрий постає «супроти Отчизни». Кінцеве резюме щодо цього гетьмана нещадне, бо його гетьманство «відродило в Малоросії страшне замішання, міжусобицю і всякого роду безладдя». Історично фабула про Ю. Хмельницького — дивна суміш справжніх та вигаданих фактів, поданих доста хаотично.
Наступний сюжет про Івана Брюховецького знову-таки наскрізь літературний, герой тут так само негідник — <<фаворит і зрадник», зухвалий, драпіжний, підступний та хитрий, його полковники-запорожці <<зруйнували всю регулу та дисципліну військову... а замість того допущено в них яничарське убивство, сваволю і непослух», однак військові подвиги І. Брюховецького похваляються. Яскраво, й також белетристично, описано побут цього гетьмана у Москві і прихід в Україну російських воєвод з їхнім здирством та наругами, що й привело до повстання. Новела про І. Брюховецького переходить у фабулу про П. Дорошенка. Лист П. Дорошенка до
І. Брюховецького — також белетристична вправа автора, але для пізнання способу політичного мислення показова:
«Народ, який довірив тобі долю свою, пролив незмірну силу крові своєї, загубив також незліченних предків своїх і нащадків на побойовищі, ведучи довголітні війни з поляками за вольність свою і свободу. Але яку він має тепер вольність і свободу? Воістину ніякої, а саму злобну химеру! Річні труди їхні і все, набуте потом їхнім, забирають у них воєводи та пристави: суд же й розправа в їхніх руках. І що ж зостається нещасному народові? Тільки злидні, туга і стогін! Ви зі старшинами своїми збагатилися в Москві самими жінками, але й то за посаг їхній народ відплачує; і ти уподібнюєшся достеменно тому пастухові, який держить корову за роги, а інші її доять».