Мазепу по щоці), а не тиранське гноблення України. Сам Мазепа — злобний, кровожерний, про що свідчить такий цілком, неісторичний пасаж у дусі типового москвофільства:
«Мазепа, розчищаючи тим часом шлях, яким провадила його зайва відвага й надмірна злоба до надмірного провалля, усував од себе підозрілих йому людей, нездібних наслідувати йому в його задумах, а декому з таких людей шукав і самої смерті». Далі йдуть приклади про Миклашевського та Мировичів.
Так само описується історія із Кочубеєм та Іскрою: смерть донощиків подається, як «тяжкий злочин Мазепин». Здавалося б, маємо елементарний, казенний, проросійський наклеп на великого гетьмана, але всі ці інсинуації покриваються сильними резонами із уведеної до тексту промови
І. Мазепи «до всіх урядників, тут зібраних» — подібний прийом автор використав і в сюжеті про Ю. Хмельницького та П. Дорошенка. Ясна річ, ця промова, як і всі інші промови та листи, історично фіктивна, але ситуацію тут відбито досить точно, протилежно до власної оповіді автора. Дві могутні сили, говорить гетьман, дійшли до України, два володарі, які «подобляться найстрашнішим деспотам, яких вся Азія і Африка навряд чи коли спороджувалш, при цьому українцям треба подбати про самих себе. Гетьман сподівається, що король шведський подолає російського царя. Коли це станеться, то шведи віддадуть Україну у рабство полякам і вже не буде мови про права й привілеї наші, «бо ми природно пораховані будемо як завойовані». Далі йде місце, яке варто зацитувати:
«Будемо раби неключимі, і доля наша остання буде гірша за першу, якої предки наші від поляків зазнали з таким горем, що й сама згадка про неї жах наганяє. А як допустити царя російського вийти переможцем, то вже лиха година прийде до нас од самого царя того; бо ви бачите, що хоч він походить од коліна, вибраного народом з дворянства свого, але, прибравши собі владу необмежену, карає народ той свавільно, і не тільки свобода та добро народне, але й саме життя його підбиті єдиній волі та забаганці царській. Бачили ви і наслідки деспотизму того, яким він винищив численні родини найбільш варварськими карами за провини, стягнені наклепом та вимушені тиранськими тортурами, що їх ніякий народ стерпіти й перетерпіти не годен. Початок спільних недуг наших зазнав я на самому собі. Вам-бо відомо, що за відмову мою в задумах його, убивчих для нашої От-чизни, вибито мене по щоках, як безчесну блудницю. І хто ж тут не признає, що тиран, який образив так ганебно особу, що репрезентує націю, вважає, звичайно, членів її за худобу нетямущу і свій послід».
А далі — ще сильніше:
«Отже, зостається нам, братіє, з видимих зол, які нас спіткали, вибрати менше, щоб нащадки наші, кинуті в рабство нашою неключимістю, наріканнями своїми та прокляттями нас не обтяжили. Я їх не маю і ма-
ти, звичайно, не можу, отже, непричетний єсьм в інтересах успадкування, і нічого не шукаю, окрім благоденства тому народові, який ушанував мене гетьманською гідністю і з нею довірив мені долю свою. Окаянний був би я і зовсім безсовісний, якби віддав вам зле за добре і зрадив його за свої інтереси!»
Подається також визвольна програма Івана Мазепи:
<<А при майбутньому загальному замиренні всіх воюючих держав вирішено поставити країну нашу в той стан держав, у якому вона була перед володінням польським, зі своїми природніми князями та з усіма колишніми правами й привілеями, що вільну націю означають». При цьому вказується, що союз із Швецією не новий, його укладав ще Б. Хмельницький, відтак <<нинішні договори наші з Швецією суть тільки продовження колишніх, в усіх народах уживаних. Та й що ж то за народ, коли за свою користь не дбає і очевидній небезпеці не запобігає? Такий народ неключимістю своєю подобиться воістину нетямучим тваринам, од усіх народів зневаженим».
По тому подається нищівна оцінка росіян, як «народу, нічим од них не кращого, але нахабного і готового на всякі кривди, грабунки і дошкульні дорікання».
Здавалося б, маємо тут якийсь поняттєвий дисбаланс, навіть нонсенс: отак змальований І. Мазепа, як ми вище подали, і раптом така сила і правда у слові, такий високий патріотизм та самовіддача! Пояснити це можна знову-таки у два способи. Перший: коли прийняти думку, що <<Історію русів» писало кілька осіб (а твір виразно розпадається на три блоки), то другий автор завершив своє писання до повстання І. Мазепи, третій же почав свою частину з опису самого повстання. Другий автор <<Історії русів» не тільки ховав своє прізвище та ймення, а й уживав засобів остороги в самому тексті. Ні, не про підтексти йдеться, а лишень про са-мозастережні заходи — надто небезпечні речі автор зголошував. Бо й справді, царя Петра І спершу хвалять, а тоді називають, хай нібито і не в авторському тексті, найстрашнішим деспотом, що його народжувала земля. Найцікавіше ж, що так, як оце подано, І. Мазепа справді думав, з малими хіба фактологічними поправками (наприклад, наказним гетьманом був не Адамович, а Жданович тощо), — отже, ця промова оперта на якомусь вірогідному джерелі. З другого боку, можна гадати, що автор творить образ І. Мазепи в макіавеллівському дусі, що відповідало, зрештою, образу барокової людини з боротьбою у собі лихих і добрих начал. Про психологізм образу ще рано говорити — суперечить цій думці хіба те, що на-загал образи гетьманів тут одноплощинні і є носіями не так людських, як, скажемо так, ідеологічних начал, які підходять чи не підходять до світогляду автора, від цього, до речі, й залежала їхня характеристика. Хоч би як було, а можна виснувати, що «Історія русів» певною мірою таки спричинилася до бачення І. Мазепи в російській літературі першої половини