Прийди і виждь!
ІСТОРІЯ РУСІВ, АБО МАЛОЇ РОСІЇ
арод слов’янський, що походить од племені Афета, Ноєвого сина, названий слов’янами за родоначальником і князем своїм Славеном, нащадком Росса князя, внука Афетового; Він, переселившись з Азії од часів вавилонського змішання мов, став мешкати од гір Поясних, або Рифейських, і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на заході; і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до Північного океану і Балтійського моря на півночі. Доказом тому є історія преподобного Нестора Печерського і його послідовників і попередників, які ту історію писали і які всі були академіками або членами тої головної школи, яку в слов’янах заведено було в місті Києві Кирилом, філософом грецьким, невдовзі по запровадженню там релігії християнської. А взята вона з книг священних Біблій і з старовинної багатої бібліотеки, в Києві зібраної, яка в пору нашестя варварів і од колишніх ру'ін загинула; від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів руського обраного князя, або гетьмана, Сагайдачного і митрополита київського Петра Могили, які стародавню академію Київську поновили.
Не меншим доказом означених меж слов’янських суть спорожнілі міста і румовища, слов’янською мовою пойменовані, і написи, їхніми літерами і наріччям писані на каменях, цвинтарях і статуях кам’яних; також назви рік, озер, гір та улусів, які розташовані в степах кримських, заволжанських і на острові Тамані, або на стародавньому Тмутаракані,— все це очевидно свідчить про слов’янське тамтешнє поселення. А зауважені деякими письменниками в тих межах чужоплемінні слов’янам народи, а саме: кімеріани, або готи, маіоти, гуни та інші — нарівні з ордами понтійського царя Мітрідата були перехожими через слов’янську землю та іноземні колонії, які найшли сюди зі Сходу та Півночі і по короткому тут перебуванню в країни південні і західні відійшли. Та і самі греки і ге-нуезці, які вважалися мешканцями над Чорним і Азовським морем, були не чимсь іншим, як купцями, які оселилися за згодою слов’ян на їхніх приморських землях заради обопільної торговельної вигоди; а війни слов’ян з містами їхніми Херсоном, Феодосією та Босфором означають хіба короткочасні сусідські чвари, що закінчувалися згодою.
Історики суміжних зі слов’янами народів: Птолемей, Геродот, Страбон, Діодор та інші — приписували слов’янам давність сиву, за 1610 років до Різдва Христового відому, мовлять, що вони, ведучи з сусідами безнастанні війни та переслідуючи чужоплемінні народи, які переходили їхньою землею, зайшли і переселили колонії свої за ріку Дунай, до моря Адріатичного в Іллірії і від гір Карпатських до ріки Одри; а на західних берегах Балтійського моря оселили всю Померанію, їхнім наріччям так пойменовану. Але дають ці історики слов’янським племенам різноманітні назви, залежно від способу їхнього життя і вигляду народного, приміром, східних слов’ян називали скіфами, або ж скитами, тому що жили вони мандрівним життям і часто переселялися з місця на місце; південних — сарматами, по гострих ящуриних очах з примружкою, і русами, або русняка-ми,— за волоссям; північних, приморських, варягами називали через хижацтво і засідки, де чигали на перехожих; а всередині од тих мешканців, за родоначальниками їхніми, нащадками Афетовими, так називали: по князю Русу — роксоланами і росами, а по князю Мосоку, кочівникові над річкою Москвою, що дав їй цю назву, — москвитами і москами, від чого згодом і царство їхнє дістало назву Московського і нарешті Російського.