Між тим як король польський вибирав собі дорогу до Андріанополя, другої столиці султанової, і уявляв при тому безліч користей тамошніх, що можуть дістатись йому як здобич, султан Амурат, нагло перейшовши з чисельною армією Балканські гори, застав короля та армію його коло міста Варни. Бій почався і тривав з незвичайною жорстокістю турків, що злостилися на поляків за зухвале зламання ними миру, та з взірцевою мужністю військ польських, заохочених попередніми перемогами. Султан безперестанку їздив по своїй армії і підбадьорював воїнів допомогою свого
Аллаха, месника за віроломство, до котрого невтишно закликав; а король теж роз’їжджав по своїх військах, бадьорив їх благословінням святійшого папи і присутністю його кардинала. Нарешті споборники Аллахові перемогли послідовників папських. Армія польська була розбита і розсіяна, король убитий, а кардинал кинувся в ріку з наміром перепливти її конем, але золото, що наповнювало його кишені і обтяжувало його вершника, занурило його на дно річкове і з ним враз загинуло. Війська руські були в тій січі у числі тридцяти тисяч під проводом воєводи свого Ольговського і полковників Тризни, Гудими, Бур-лія, Станая, Претича та інших. Вони по розбиттю всієї польської армії повтікали до Булгарїї, а народи тамошні, бувши русинам, єдиновірні і єдиноплемінні, бо з слов’янського роду з-над ріки Волги вийшли, давали їм безпечний у себе притулок, проводили їх потаємними дорогами за ріку Дунай; але з них до половини стар-
шин і рядових загинуло в оою
 |
| брата |
дні короля Олександра, сина Казимира Четвертого, а Альбрехтового, уривалася чоловіча лінія князів руських в останній галузі її, в князеві Семенові Олелько-вичу, і в силу постановочних конституцій королівства, року 1506-го од лицарства першого гетьмана руського Пренцлава Лянцкоронського з родини сенаторської, зятя князя Острозького і свояка короля Олександра, за яким була одружена Олена, також княжна руська, прозвана поляками схизматичкою і тому не коронована. Сей гетьман зробив для королівства Польського великі і важливі послуги, здолавши у трьох битвах турків, татар і волохів, що нападали на Галичину й Волинь і поривалися в глиб Польщі, до столичного міста Кракова. Плодом сих перемог було відібрання від турків і татар малоросійських земель понад Дністром і в гирлі Дніпра, од часів нашестя Батиєвого загарбаних. Для збереження назавжди од них границь того краю, створена тоді з козаків малоросійських сильна сторожа між Бесарабією і Кримом, понад рікою Дніпром, трохи нижче порогів або за порогами, що на цій ріці, де козаки завдяки сталому перебуванню понаробили укріплення, або редути, названі «засіками», від січення дерев, вживаних на палісади, від чого згодом козаків, що там позасідали, названо запорозькими козаками, а місце перебування їх названо Січчю Запорозькою, і перші козаки замінилися другими, що з селищ їхніх відрядили. Нарешті, приймаючи прибулих до них мисливих людей з нежонатих козаків, ловлею звіра та риби, а не менше здобиччю заграничною споважених, створили велелюдне товариство козацьке; а щоб їм ніщо не заважало бути готовим до всяких затій, то вирішили ці козаки зостатися назавжди неодруженими. Таким чином завелася Січ Запорозька і замінила колишню сторожу прикордонну. Уряд, визнавши їх корисними, настановив між ними опісля їхніх виборів старшин і головного отамана, кошовим названого, і залишив по-старому в команді гетьмана малоросійського, до якого вони і місце їх перебування належали завжди. На утримання і постачання війська того подано й приділено йому достатні землі малоросійські з угіддями обабіч Дніпра і порогів між річками Кінською, Самарою, Кальміусом, Ташликом і Бугом.