З тої пори поляки, часто маючи до діла з військами малоросійськими і шануючи їхню хоробрість і мужній характер, завели з ними тісну й щиру дружбу, і багато з них служило в полках малоросійських, маючи собі за честь — навіть значне шляхетство
— іменуватися козаками. Од такого загального пойменування руських воїнів козаками вийшла згодом та помилка, якої допустилися всі письменники малоросійські та польські, зазначаючи в своїх літописах та історіях, що опісля гетьмана князя Михайла Вишневецького всі інші гетьмани обиралися з простих чи реєстрових козаків. Та це вельми несправедливо і здоровому глуздові суперечне; адже козаки завжди мали в полках і провінціях своїх багато чиновників різних ступенів, як-от: старшин генеральних, полкових сотенних і земських урядників. І з якої б то речі або що то за правило мимо такого числа чиновників обирати простих козаків? А коли се приписується повазі перед заслугами та гідністю, то зрозуміло, що офіцери, більше заслужені й гідні від простих воїнів, і дістали звання свої саме з тих причин; обминати ж їх на виборах гетьманських означало б щось безглузде, що лише невдоволення, обурення та міжусобиці приносить.
А ймовірно виникли у письменників такі безглузді висновки про вибори через спільне слово або назву, уживані і тепер поміж воїнством, що всілякий генерал є солдатом, а гетьман — козаком, отож-бо всі-всі офіцери і рядові суть воїни, і назви ті всім їм властиві і пристойні. Про козаків руських, а паче про малоросійських і про саму їхню назву дивне щось кажуть деякі письменники. Вони, немовби сперечаючись між собою, твердять: одне, що тії козаки суть зайди на Русі, то зі Скіфії, або від татар, або з Кабарди черкаської;
а інші твердять, що це мовби залишки чужоплемінного народу козарсько-го. Польські ж історики показують ще, ніби вони набирались з різної вольниці або наволочі і заселені їхніми королями на пустельних землях внизу рік Дніпра та Бугу. Але такі безглузді думки важать більше, аніж помилки історичні, і, не шукаючи інших істин, сам глузд їх спростовує; адже те незаперечне, що кожен народ мусить мати своїх воїнів і по необхідності із самих себе, щоб Довіряти свою долю та безпеку не чужоземному, а своєму воїнству, а інакше було
б крайнє безумство і сама необачність, схожі на те, якби змусити стерегти шулікам голубів, а вовкам — овець. Назви ж воїнам даються звичайно мовою кожного народу по доспіхах або узброєнню їхньому, і тому видно в одному народові жовнірів, в іншому — яничарів та спагів, а в іншому — солдатів та жандармів; а далі назви ті діляться на кінних та піших, тому також відомі назви од мушкетів — мушкетери, од карабінів — карабінери і так далі.
Таким чином, і руські воїни називалися кінні — козаками, а піттгі — стрільцями та сердюками, і ті назви суть власне руські, од їхньої мови взяті; наприклад, стрільці — від стрільби, сердюки — від серця, або запальчивості, а козаки та козари — від легкості їхніх коней, подібної до козиного скоку. Стосовно того, щоб вони були іноземцями або зайдами і руський народ довірив би таким волоцюгам долю свою і безпеку, того ніщо не доказує, і вигадки про те і висновки суть нерозсудливі. Також і думка польських істориків, які приписують заведення козаків їхніми королями, стосується лише нежонатих запорозьких козаків, що зібралися були на Дніпровому низу з руських охотників, про яких історія широко повідає.
О сідлі ж і запасні козаки, названі від того реєстровими козаками, були всі по провінціях і повітах руських, і видно їх досі по стародавніх компутах та самих осідлостях, себто околицях та куренях. А королі польські Владислав Другий і Стефан Баторій через гетьманів своїх руських хоча і робили козакам розпорядження, але те стосувалося лише управління та комплектування їхніх полків, кінних козацьких та піших сердюцьких, котрі набиралися із козацьких родин, які мешкали околицями та куренями своїми у всіх воєводствах руських; і стосувалося це до примноження їхніх чиновників та урядників, але жодним чином не до нових заведень козацтва, про що свідчать самі тих козаків привілеї та універсали, тут описані. Коли ж вважати первісне козацтво від скіфів та козарів, то вийде все те саме, що вони пішли од свого племені слов’янського, бо відомо, що скіфи, або, кажучи правильніше, скити, були слов’янами, себто людьми, котрі замешкували над Волгою і на Кавказі, а козари, властиві предки руських козаків, мешкали по всій Русі як вибрані з того ж таки народу на службу Вітчизни.