Учені виокремлюють три різні теорії занепаду Шумеру, але через брак об’єктивної інформації кожна з них буде певною мірою спекулятивна. Перша теорія твердить, що завойовники вибили шумерів із регіону Тигру та Євфрату. За другою теорією, духівництво поступово втратило владу й контроль над населенням, а суперечності між людьми й містами зростали — через це все Шумеру ставало складніше чинити опір політичним та екологічним змінам. Третя теорія, та, яку згодом почала підтримувати більшість, наголошує на відносинах між суспільством і природою, що заклала підвалини цивілізації. Є два типи екологічних теорій: перший твердить, що Шумерська цивілізація занепала через зменшення продуктивності землеробства. Тигр і Євфрат приносили з турецьких гір талу воду, тож у ній накопичувалася висока концентрація розчинених солей. Крім цього, вода ставала солонішою через вітри з Перської затоки. Солона вода, вочевидь, впливала на збіжжя. Отже, що більше шумери зрошували, щоб розв’язати проблему меншої продуктивності, то гострішою ця проблема ставала. Через зрошування в ґрунті опинялося чимраз більше солі. З плином часу це неминуче знищувало ґрунт. Тож шумери самі винні в занепаді свого суспільства: їхній революційний винахід — зрошувальне землеробство — зумовив повільний занепад і смерть цивілізації[34]. Тріумф цивілізації обернувся на її вбивцю.
В останні роки виникли теорії, які стверджують, що смертельний удар Шумеру завдала посуха, яка тривала приблизно 200 років, орієнтовно 4200 років тому[35]. Ця теорія суперечлива, адже наявних даних замало, щоб дійти такого висновку. Інші вважають, що цивілізацію просто — і буквально кажучи — стерли з лиця землі. Ця теорія знаходить підтримку в «Епосі про Гільгамеша». Його написали в Шумері майже 4000 років тому, цей твір розповідає про те, як боги помстилися людству, потопивши його. Чимало людей вважає, що згадана легенда, у якої згодом з’явилися паралелі в Біблії та Корані — легенди про Ноя та Великий потоп, — це міфічно-релігійний опис того гігантського потопу, що залив водою великі частини світу, включно із Шумером[36]. Шумери, які впродовж кількох тисячоліть приносили жертви богам, щоб ті захистили їх від потопу, зрештою зазнали кари від незадоволених богів, які дали волю некерованим силам Тигру та Євфрату. Тож сучасні розповіді про кінець світу, де йдеться про підняття рівня моря, річки, що виходять із берегів, цілком відповідають традиції одного з найдавніших літературних творів людства. Тож Шумер — це 5000-річна цивілізація, що знову стала вкрай актуальною нині на тлі прогнозів щодо майбутніх екологічних катастроф.
Цивілізація, яка розвивалася майже одночасно з шумерами західніше, — це цивілізація Стародавнього Єгипту на берегах Нілу. Якщо Шумер підтримує думку, що всі цивілізації рано чи пізно занепадають і зникають, то єгипетська цивілізація становить радше приклад цивілізації, чия історія ніколи не закінчувалася.
Жодна країна так не захоплювала імперіалістів, лідерів держав і істориків, як Стародавній Єгипет. Саме сюди поїхав батько історії, грек Геродот, майже 2500 років тому. Він волів, зокрема, знайти виток Нілу, щоб у такий спосіб пояснити те, що пояснити годі: як ця повноводна річка може перетинати простори сухої Сахари, коли над нею в блакитному небі постійно нависало пекуче сонце? Геродот також писав, що Єгипет разюче відрізнявся від відомих йому грецьких міст-держав.
«Єгиптяни, крім клімату їхньої країни, що відрізняється від клімату інших країн, крім їхньої ріки, що її природа відмінна від природи всіх інших річок, майже в усьому встановили звичаї, протилежні до звичаїв інших людей. Адже в їхній країні жінки ходять на базар і займаються дрібною торгівлею, а чоловіки залишаються вдома і тчуть […] Вагу в них чоловіки носять на голові, а жінки — на плечах. Жінки випускають сечу стоячи, а чоловіки сидячи […] Для хлопців не є обов’язковим годувати їхніх батьків, якщо самі вони не хочуть цього робити, але для дочок це неодмінно ставиться за обов’язок, хоча б вони не хотіли цього робити […] В інших країнах жерці богів відпускають волосся, але в Єгипті вони голять голову […] Літери вони пишуть і рахують камінцями, елліни — пересуваючи руку зліва направо, а єгиптяни навпаки — справа наліво[37].
Також саме в Єгипті вперше виник туризм — майже 2000 років тому, коли римляни почали плавати вверх по Нілу, щоб поглянути на величезні споруди, які вже тоді налічували 3000 років. Найпоказовіше, що їх захоплювали ті самі місця, що й сучасних туристів, — піраміди, Колоси Мемнона, Сфінкс і Карнакський храм. А низка гостей — від Юлія Цезаря в І ст. до н. е., Наполеона у XVIII ст., Флоренс Найтінгейл і Генріка Ібсена в ХІХ ст. та до Барака Обами в ХХІ столітті — лише підкреслює вічну актуальність цих місць. Розглядаючи ці величезні та незмінні монументи, коли над головою заходить сонце й небо над пустелею стає багряним — як і впродовж п’яти тисяч років, відколи ці споруди звели, — майже неможливо сприймати сучасність інакше, аніж як малесеньку, минущу крапочку на довгому відрізку історії, про яку, може, скоро забудуть.
34
Jacobsen, Thorkild. 1982. «Salinity and irrigation agriculture in antiquity: Diyala Basin archaeological report on essential results, 1957
35
Цю теорію 2012 року запропонував Метт Конфісрт, геолог Центру полярних досліджень ім. Р. Берда. Такі самі теорії запропонували й щодо Індської цивілізації, див. Marris, Emma. 2014. «Two-hundred-year drought doomed Indus Valley Civilization». Science, 03.03.2014, https://www.nature.com/news/two-hundred-year-drought-doomed-indus-valley-civilization-1.14800 (дата звернення: 01.04.2020).
36
Дехто стверджує, що географія регіону суттєво змінилася, бо раніше суху Перську затоку залило водою після останнього льодовикового періоду. Інша гіпотеза стверджує, що, ймовірно, метеорит або комета впала в Індійський океан приблизно у 3000—2800 рр. до н.е., зумовивши гігантське цунамі. Також твердять, що міф про потоп може ґрунтуватися на раптовому піднятті рівня моря, що його спричинило швидше дренування озера Аґассіс наприкінці останнього льодовикового періоду. Унаслідок дренування також виник потоп, що вразив більшість світу. Див. шосту частину, де про це йтиметься докладніше. У Castleden, Rodney. 1998. Atlantis Destroyed. London: Routledge описані деякі ці події.
37
Геродот. Історії в дев’яти книгах. / пер. О. Білецького. Київ: Наукова думка, 1993. С. 88—89. Ця книжка написана приблизно 440 р. до н. е.